Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Тільки зайчику і доводиться, — пожартував Андибер словами народної казки «Пан Коцький».

— Один? — захвилювалася Марго.

— Один.

— Тобі треба змінити імідж: постригтися і вийняти сережку з вуха.

— Краще смерть.

— Це тобі й гарантовано, якщо підеш у такому вигляді.

Тут Леська зчинила скандал, який Андибер егоїст бездушний. Там людина гине, його товариш, а він не хоче пожертвувати пасмом волосся…

Андибер завагався. І, очевидно, вже б піддався на шантаж, якби саме в цей час на галявину, де вони сховалися, не вийшов піонерський загін. Попереду йшов маленький барабанщик. За ним — горніст.

— Здрастє! — сказала Марго. — А це що за «Тимур та його команда»? Піонери промарширували до групи незнайомців.

Уперед вийшов безстрашний піонер, напевно, голова загону, і діловито спитав:

— Ви шпіони? — Ні, — не розгубилася Марго. — Ми — комуністи з Леніним у серці.

— Ні, — засумнівався Тимур. — Ви — шпигуни.

— Ні, — наполягала Марго. — Ми…

— … дослідники-орнітологи, — виручив Андибер.

— А-а! Пташок досліджуєте! А чому у вас такий підозрілий вигляд, — примружуючись доскіпувався юний ленінець.

— Я… давно не стригся. Все в лісі та в лісі…

— А чого сережка у вусі?

— Це запасне кільце для кільцювання птахів. Щоб не загубилося. Ленінці здивувалися, але повірили.

— Товариш Сталін учить бути пильними. Ось тут на днях одного шпигуна зловили, — бадьоро розповідав піонер.

— У міліцію забрали? — наморщив лоба Андибер.

— Ага, забрали. Уже й розстріляли… Смерть ворогам радянського народу!

І дружній піонерський загін зі щирими оченятами рушив до дороги під стукіт барабана і ритм піонерського горна.

Щойно вони зникли за деревами, Марго скомандувала:

— Швидко у машину і хода! Куди-небудь подалі.

— Бажано в напрямі польського кордону, — додав Андибер. — Якщо ми в 37-му році, то він недалеко звідси. Васьок, вибач, я сяду за кермо.

Андибер гнав, як скажений, обганяючи вози і селян з виряченими від здивування очима. Напруга була дика. Кожен хвилювався по-своєму. Марго сховала в обіймах малого і не випускала його. Обабіч неї сиділи Сергій і Максим, тісно притулившись до неї. Вася ковтав валідол. Свєтка скиглила. Спиридоненко мовчав. А Леська то ридала, то стогнала, хапаючись за живіт. Її гладила по голові Віка.

Одного разу їм перепинила дорогу шеренга вантажівок із солдатами. Однак не на тих напали. Андибер звернув у кукурудзяне поле і, не збавляючи швидкості, летів як вітер.

Марго молилася. Вечоріло. З Андибера стікали по скронях цівки поту. Сорочка на спині змокла. Нарешті перестало трясти. Очевидно, виїхали на більшменш пристойну дорогу. Зненацька в очі вдарило яскраве світло. Всі заніміли: ось воно! Однак на дорогу вийшов міліціонер цілком сучасного вигляду і зупинив авто.

Усі повисипалися з мікроавтобуса і, побачивши нехитру «западню» для водіїв-джигітів, закричали «Ура!», а самого даїшника дівчата гаряче розцілували.

Відстьогнувши розгубленому хлопцеві та його партнеру щедру винагороду, вони з легкою душею поїхали в напрямі до Львова.

Пан Роман, здається, не здивувався їхньому приходові:

— Де ви бродите? Гриць у лікарні! Щось йому зле!

— Він живий? — здивувалися колеги.

— Цур вам! Певно, живий! Тільки якийсь схибнутий! Все торочить: «Мене розстріляли!» Що там сталося, у вашій експедиції?

— Не питайте, пане Романе! — сказала Марго. — Дайте краще води. Ні, чогось міцнішого.

— У мене файне вино у пивниці. Ходімо!

— Тільки не в пивницю! — в один голос запротестували гості.

Пан Роман трохи здивувався, але не наполягав. Сам пошкандибав униз.

— Уже за північ. Вип’ємо вина і спати, — сказала Леська. Ніхто не заперечував.

Спустившись уранці до вітальні, Марго спостерегла, що сніданок подано на несвіжу скатертину і має цілком холостяцький вигляд.

— А як пані Цигельдорф? — спитала вона у пана Романа.

— Та щось заслабла, — відмовив той.

— А що з нею?

— Хтось наче її переслідує. Чи цигани, чи татари…

— То що з Грицем робитимемо?

— Треба його визволяти з божевільні. Вони там запраторили його до буйних і тримають у гамівній сорочці.

— О господи! Поступово всі зібралися до столу, щоб розробити план дій.

Після того, як обговорили кілька варіантів, запозичених із сюжетів американських фільмів, виникла вкрай проста і слушна ідея:

— А що як цілком офіційно прийти і взяти його на поруки?

І всі радо згодилися.