Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Та де… Ми ж такі самі, як ви… — сказав шеф лозунг соціопсихолога.

— Ми оце зібралися громадою до вас, бо з нами ще ніхто так не говорив, як оце ви. Ви, хоч і пани, але мудрі. А простий хлоп шанує мудру людину… То скажіть нам, прошпана, доки над нами ще будуть знущатися?…

Це питання київські пани чули не вперше. Та так і не навчилися чітко давати на нього відповідь. Вони знали, що в цій ситуації найкраще мовчати. Треба дати людям виговоритися. Перед ними стояли вуйки з натрудженими руками. Вони стоять у цій колибі вже сто років. Двісті. Триста років топчуться на місці. І питають панів: доки над нами будуть знущатися?

— Нема в світі правди, — сказала Марго. — Ніколи не було. І ніколи не буде.

Вуйки остовпіли. Вони замислилися, а потім пожвавішали. Їм наче полегшало. Навіщо страждати, коли навіть у принципі в цьому світі не існує справедливості? І ніколи не існувало. І не існуватиме.

— Золоті слова, пані… Золоті слова…

— Треба просто жити… — додала вона.

— Правду кажете, пані, просто жити…

Вуйки вклонилися і вийшли з колиби.

Якось уже й не хотілося холодного м’яса. Взагалі нічого не хотілося.

— Ця візантійська релігійна ідеологія непротивлення злу нас до добра не доведе, — з докором на адресу Марго сказав шеф.

— Ви пропонуєте щось інше? революцію? скинення самодержавства? військовий переворот?

— Усе ж краще, аніж рабська покірність.

Останні слова стали фатальними для їхньої фірми. Рівно через п’ять днів на мобілку подзвонив давній шефів приятель і попередив:

— Старий, що ти там накоїв? Давай ноги в руки, бо буде біда!

І біда не забарилася. Приїхало серед ночі чотири плечистих чоловіки у штатському і забрали шефа. Шеф зник.

— За що? — тільки й устиг він спитати.

— За ізмєну родінє! — відрубали суворі хлопці.

Експедиція без шефа потихеньку зібралася і без ентузіазму рушила до Києва. Вирішили не поспішати. Хтозна, що їх там чекає.

Якось дивно і незвично почувалися всі. Не було кому почати розмову. Та й узагалі, без шефа не було колективу.

Надворі зривалося то на дощ, то на бурю.

— Що сталося з дорогою? — сварився Вася. — Вся якась допотопна, ніби до війни.

— Щось усе це мені не подобається… — озвалася Леська.

— Невже в Києві знову путч? Що за свинство? Це порушення прав людини! Без ордера на арешт. Навіть у брежнєвські часи такого не було. Хіба що при Сталіні, — говорила Марго.

— А ти, Марго! Теж мені — «спеціаліст». Ти ж захищала дисертацію з психології злочинця! Скільки в’язниць обійшла! Мала б знати! — злилася Леська.

— Я не встигла й отямитися, як його скрутили, — виправдовувалося та.

— Щось усе це мені не подобається… — знову затягла своєї Леська.

— Може, це рекет? — подав здогад Вася. — Його викрали! І скоро зажадають від нас викуп!

Усі замислилися. — Щось мені це не подобається… — зітхнула Леська.

— Та якісь вони — ті мужики — й на рекет не схожі… — вголос думала Марго. — Совкові костюми. Стрижка під «бокс»…

— Невже це через шефові слова про революцію, заколот, скинення самодержавства?…

— А хто його попереджав по мобілці?

— Здається, його однокурсник. Треба в Києві з’ясувати… Щось мені це не подобається…

Запала мовчанка. Дорога справді була жахливою. Дівчат знудило. Леська кілька разів просила зупинити мікроавтобус. Віяв вітер з піском. Усе навкруги було сіре, наче затягнене пеленою.

— Ви помітили: назустріч жодної машини! — сказав Вася. Однак ніхто не звернув уваги на його слова. Марго раптом уся напружилася:

— Серед нас є стукач! Вася, спиняй машину!

Вася з’їхав на обочину.

Марго розвернулася боком, щоб бачити всіх одночасно, і різко почала:

— Серед нас є стукач. «За ізмєну родінє» — це ж ясно як божий день! Жодного гуцула не було в колибі, коли шеф сказав ті трикляті слова. Я точно пригадую. Хтось серед нас «настукав».

— Точно! — заверещала Леська. — Уб’ю!

— Тихо, мамо! — заспокоювала її Віка.

— Не можу тихо! Бо є серед нас підлотник. Він тихо їсть із нами з одного котла, поряд спить і водночас гадить… Він серед нас!

Леська обвела прискіпливим поглядом колег. І зупинила його на Спиридоненкові:

— Ти мені давно вже не подобаєшся! Все мовчиш… Майже нічого не робиш! І ці твої смердючі журнальчики… Сексот! Збоченець!

Спиридоненко перелякався.

— Чесне слово, це не я!

— А ти, — продовжила Леська, перевівши погляд на Свєтку. — З того часу, як забрали шефа, щось ти підозріло тихенька!