Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Миттю їх змело з того місця. Опам’яталися лише на віллі графині Цигельдорф.

— Тату! — гукав шеф на увесь будинок.

— Прошу? — озвався той із мансарди.

— Ходи-но сюди!

— Не можу! У мене муза!

Шеф махнув рукою:

— Це надовго. Буде малювати, поки натхнення не забракне. Вирішили сховати гроші на віллі і піти в ресторан.

Погуляли вволю. Шеф розповідав про те, що графиня була в свій час відомою феміністкою і родичкою або ж соратницею Захера фон Мазоха — засновника мазохізму. На думку спало: може, графиня з ідеологічних міркувань покінчила життя самогубством у такий спосіб? Якось ненав’язливо розмова знову перейшла на тему смерті, а потім і на Стефка Нечемного. Здавався дивним ряд збігів, пов’язаних з його ім’ям. Леська засумнівалася, що на цвинтарі бачили саме його могилу. Тож виникла ідея піти на Личаківський ще раз, знайти ту саму могилу і пересвідчитися, чи написане там те фатальне ім’я. А заразом поглянути і на дату. Добряче напідпитку вийшли на вулицю. Наближалася обідня пора. Андрійко вередував. Вася ніяк не міг знайти місце, де запаркував мікроавтобус. Поки він, похитуючись, ходив вуличками старого Львова, публіка ознайомлювалася з містом. «Вен» знайшли майже поряд з рестораном, де сиділи. За кермо сів Андибер, найтверезіший з усіх, хто мав права, і поїхали на цвинтар.

Могилу Стефка вони й близько не знайшли. Не значилося таке ім’я навіть у реєстраційних книгах. Заспокоєні і щасливі, вони повернулися на віллу Цигельдорф.

Пан Роман погойдувався внизу у вітальні на кріслі-гойдалці.

— Тату, картину закінчив?

— У «першому читанні», — задоволено відказав той. — Хочеш подивитися?

— Хочу, але боюся, не дійду. Щось я перевищив дозу. Сієста! — оголосив він своєму колективу. І всі слухняно розбрелися по своїх кімнатах.

Коли після сієсти всі потроху зібралися у вітальні, там усе ще маніжився у кріслі-гойдалці пан Роман, замислено розглядаючи химерну тріщину у стіні.

Стіл був знову накритий новою білосніжною скатертиною. Скільки їх у пана Романа? — подумала Марго. Їсти не хотілося, а проти кави ніхто не заперечував.

— Приходила пані Цигельдорф і питала, хто забрав зі психи (це так називається трюмо) щипці для завивки кучерів.

Марго з підозрою поглянула на малого. Той винувато витягнув із довгої кишені штанів щипці.

Шеф розсміявся:

— А що ще казала пані Цигельдорф? І відколи їй удень не спиться?

— А ще пані Цигельдорф питалася в тебе, Грицю, чи не міг би ти їй позичити свій манікюрний набір на ніч?

Шеф позеленів, а народ пирхнув зі сміху.

Пан Роман, не відриваючи очей від тріщини у стіні, без емоцій провадив далі:

— А тому пану, що мало п’є горілки, вона просила переказати, що не файно тримати у своїй валізі цілу кіпу страмних журналів.

Спиридоненко зблід:

— Це не я… Це мене попросили…

Усі багатозначно перезирнулися і знову захихотіли, уявивши, як він уночі слинить пальця і гортає сторінки порнографічного журналу, зі слиною в кутиках рота в напівтемряві вдивляючись у картинки, які збурюють його уяву… Це було дуже кумедно.

Пан Роман після паузи продовжив безликим голосом:

— А та пані, що мітить на Гриця, хай готується: міліція знову везе їй доньку. Леська не розгубилася:

— Що вона на цей раз укоїла?

— Плюнула межи очі вчителеві фізкультури, що вщипнув її за дупу.

— Правильно зробила! — відрубала мама важкого підлітка. Шеф вирішив перепинити батька:

— Тату, якщо тобі ще щось казала графиня, розказуй кожному окремо. Однак батько не послухався сина.

— А та панночка, що не може вийти заміж, нехай об’їздить дванадцять сіл, що мають у своїй назві склад «люб», і оббіжить кожне з них уночі голою тричі, а цілий наступний день хай ні до кого не говорить.

Народ багатозначно подивився на Свєтку. Та гарячково повторювала:

— Три рази оббігти… Гола… Не розмовляти… Люб…

— А той миршавий панок, що веде авто, нехай пильнує свої гроші…

Вася почав нервово перевіряти свої кишені.

— А ще пані фон Цигельдорф питала, чому та пані з довгим чорним волоссям не стелиться разом з паном із золотою сережкою у вусі…

Усі звернули свої здивовані погляди на Марго й Андибера. Марго почервоніла, а Андибер засміявся. Публіка, що раніше ні про що не здогадувалася, була вкрай потішена грандіозною новиною.

Атмосфера в кімнаті значно пожвавилася.

— У-у-у! — хором завили колеги і бурними аплодисментами привітали пару.

Марго здалася не відразу: