Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Різко задзвонив телефон. Марго схопила слухавку, як рятівне коло.

— Марго, в тебе щось сталося? — почувся голос Андибера.

— Малий захворів!

— Я зараз буду! — рішучо сказав він і обірвав розмову, навіть не спитавши, чи одна вона вдома.

Андрійко на руках в Андибера видавався зовсім маленьким. Він притулився до його грудей і заснув. Марго дивилася на них і думала: напевне в тому, що колись не надавали значення факту — хто біологічний батько дитини, — полягає велика мудрість. Жінці абсолютно байдуже, хто вкинув у неї насінину. Зате їй принципово важливо, щоб чоловік саме так тримав на руках її дитину. Адже шлях до серця жінки лежить через її дитину… Розмірковуючи, Марго не зчулася, як заснула. Спокійно і міцно.

Підхопилася з ліжка аж уранці. Де дитина? Із сусідньої кімнати долинав сміх Андрійка, з кухні — запах кави, з подушки — запах Андибера.

Марго прислухалася, принюхувалася і думала, як їй поводитися в цій ситуації. Згадавши слова баби Оляни «Довірся своєму серцю», вона заспокоїлася.

Рівно за тиждень соціологічна група, названа серед колег «Розкажи мені, любиш ти чи ні?», вирушила на Галичину. Їхали без Віки (Лесьчиної доньки), без Льолі (шефової дружини) і без Стьопи (Свєтчиного кота), зате з Андрійком (найменшим сином Марго). І на Галичині головним експертом лишався шеф, у якого жили родичі у Львові і в Карпатах. У плани експедиції не входило опитування міського населення. Однак віддаючи данину шефовому сантименту до Львова, всі погодилися провести в цьому місті кілька днів.

Оселилися в милому, давно не ремонтованому особнячку, половина якого належала шефовому батькові панові Роману, а по його смерті мала перейти у спадок шефу. Батько й син були варті один одного. Побачивши їх за столом разом, Марго сказала: «Який стовп — такий тин, який батько — такий син».

Пан Роман був художником і тривалий час вів богемний спосіб життя.

Вечеряли під вальси Штрауса за великим столом з білосніжною накрохмаленою скатертиною, зі столовим сріблом і старим польським, а може, навіть австрійським сервізом.

На «зупі» (тобто на «першій страві») стало зрозуміло, що панові Роману Марго впала в око. Він кілька разів запропонував їй позувати, причому її категоричні відмови його зовсім не бентежили.

— Пані має такі очі… Пані має таку лінію носа… Якщо він скаже «Пані має такі форми…» — я його вб’ю!

— Тату! — попередив його син. — Пані має такий норов, що не встигнеш отямитися, як заробиш по писку!

— Пані така прикра? — здивувався старий батяр.

— Пані є гонорова… — втрутився в розмову Андибер.

Пан Роман перекинув свою увагу з Марго на Андибера.

— О, пан має таку поставу… Пан має такі мужні вилиці… Пан має такі руки… Як пана кличуть? Бува не Голотою?

— Андибером, — відмовив той.

— Йой! Пан, певно, жартує!

— Та ні, тату! Його справді так звуть, — з повним ротом озвався шеф.

Пан Роман, затамувавши подих, почав стежити за кожним порухом Андибера. Дивуватися було чому. З коропом у сметані Андибер так елегантно розправився за допомогою ножа і виделки, що скелет можна було здавати в зоологічний музей для вивчення. При цьому всі кісточки, які не трималися при хребті, а були у філе риби, були філігранно викладені на тарелі у вигляді східного орнаменту. Пан Роман уже їсти не міг. Він насолоджувався спостеріганням. На десерті, коли Андибер, закинувши ногу на ногу, пив каву, тримаючи в руках маленьку філіжаночку на маленькій тарілочці, батько шефа не витримав: він схопив папір і почав рвучко накидати олівцем ескізи.

Надвечір дихнуло сирістю. Пан Роман розпалив камін, запалив свічки і продовжував малювати. Товариство мирно бесідувало, планувало маршрут, вносило правки в питальник. Марго вклала малого спати і повернулася до вітальні. Повільно потягували вино, розглядали картини пана Романа, слухали його лекцію про мистецтво лінії. Старовинний годинник пробив дванадцяту. До вітальні зайшла стара пані в довгій білій нічній сорочці з рюшиками, у шляфроку і спальній шапочці. Вона шаркала капцями по підлозі, кашляла і щось бубоніла грубим голосом, здається, німецькою мовою. Абсолютно не звертаючи ні на кого уваги, вона загасила свічки й камін та пішла собі геть.

— А це хто? — поцікавився Спиридоненко.

— Це графиня Цигельдорф, колишня власниця вілли.

— Як-як?

— Ну, домашній привид. Вона щоночі так робить.

Усім стало не те, щоб моторошно, а так, трохи лячно, адже шеф їх дещо загартував полтавськими пригодами. Щоправда, розмова далі вже не клеїлася.