Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Проте вона на все це не реагувала. Вона взагалі ні на що не реагувала, оскільки перебувала в глибокій депресії. В неї відібрали щось сокровенне, її потаємне «я», її паралельне життя.

Наближався термін виконання другого етапу головного проекту. Проект полягав у тому, що один пришелепкуватий американець, який, щоправда, мав мішок зайвих грошей, хотів з’ясувати ачи для себе особисто, ачи для американської нації, ачи для України одне питання: чи українці не люблять конкретно нинішню владу, чи владу взагалі. Цей американець довго шукав вар’ятів, які б згодилися розробити анкету для соціологічного опитування, здійснити його й опрацювати результати на професійному рівні. Вар’ятів було багато, але професіоналів серед них не виявилося. І лише на одній науковій конференції він відкрив для себе абсолютно вар’ятську соціологічну фірму, яку й очолював шеф. Це сталося так. Доповідь, яку зачитав шеф, провалилася серед маститих соціологів. Звичайно, всі знали, що доповідь провалилася через те, що результати соціологічних опитувань його фірми значно відрізнялися від результатів решти незалежних і заангажованих соціологічних центрів. Американець, вислухавши синхронний переклад доповіді, підійшов до шефа і запитав: «Скажіть, будь ласка, яке головне питання для України?» На що шеф, не замислюючись, зло відповів: «Головне питання для України — чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза», причому останню фразу він промовив з американським акцентом. Американець, прослухавши дослівний переклад, занімів з відвислою щелепою. А розгублений перекладач довго намагався розтлумачити йому культурний контекст і потаємний підтекст сказаного. Шеф, із гордо піднятою головою, пішов геть. Тоді американець інтуїтивно відчув, що це саме той жук, який йому потрібен.

Марго була професійним психологом. В її завдання входило розробити або скоригувати питання так, щоб респондент не відчув психологічного дискомфорту, щоб він абсолютно відверто і щиро давав відповіді на питання. Причому тут не останню роль відігравали послідовність питань, стиль, інтонація. Шеф пишався специфікою своєї фірми, яка полягала в абсолютній індиферентності до замовника, яку б посаду той не обіймав. Він випендрювався своїми соціопсихологічними теоріями і методиками, вишколював своїх соціологів, аби вони, перш ніж почати опитування, налагоджували психологічний контакт з особою. Він займався соціологічними опитуваннями заради спортивного інтересу, і в роботі його цікавив не результат, а сам процес. Не дивно, що Захід виявляв до його фірми інтерес, поважаючи за незаангажованість і реальність результатів, і посміювався над тим, що в умовах корумпованості і продажності шеф є соціологом-камікадзе. Тож «Камікадзе» — це була кликуха шефа у вузьких професійних колах.

Марго була «правою рукою» Камікадзе. Вона так само була інфікована хворобою «істини за будь-що». Вона розробляла, здавалося б, громіздкі анкети, однак працювати з ними було легко і питання не лише не втомлювали і не дратували опитуваних, а викликали бажання говорити ще і ще. Марго із задоволенням працювала, та не в період депресії. Тепер же вона вимучувала кожну фразу, двадцять разів її переробляла і врешті-решт стирала її з пам’яті комп’ютера. Вона чекала на натхнення, але воно все не приходило.

У повітрі відчувався п’янкий дух весни, але Марго із сумом констатувала, що її це не збуджує як колись. Навпаки.

Регулярно забруднювані дощем вікна, закінчення навчального року в школі і пов’язані з цим фінансові витрати, авітаміноз, збіднене весняне меню, перша нещаслива любов Максима, постійні дитсадкові «шмарклі» Андрійка, рокмузика з кімнати Сергійка, чоловіка знову не затвердили на завкафедри. Клопоти зростали в геометричній прогресії, і це її кидало то в паніку, то у відчай. Єдине, що тримало її у стані відносної рівноваги — це наближення «польового сезону».

А сонце дедалі сильніше припікало, і наближався солодкий час з романтичною назвою «поле» — воно тягне геологів і геодезистів, ботаніків і зоологів, археологів і діалектологів, етнографів і фольклористів, як наркомана голка. Поле — це не просто відрядження, це філософія життя. Для природничників — це життя в екстремальних умовах, це життя у злагоді з природою, із землею. Для гуманітаріїв — це «ходіння в народ», у його теперішнє і минуле. «Польовики» — це люди, які знають «таємницю», однак свято оберігають її від усіх. «Польовики» — це масонська ложа, яка живе у світі істини, адже ніхто не знає свою землю краще від польовиківприродничників, ніхто не знає народ краще від польовиків-гуманітаріїв. «Польовики» — це люди, які чудово бачать недолугі потуги «кабінетників» усіх рангів, однак які не можуть і, здається, не хочуть нічого змінити, оскільки не бажають витрачати свій дорогоцінний час на абсолютно неперспективну боротьбу з «вітряком», яким є чиновницька машина. Вони витрачають свій дорогоцінний час лише на пошуки істини. І вони її знаходять. І вони її знають. І вони її ховають від зовнішнього світу і від усіх «непольовиків». Польовики із зневагою ставляться до «непольовиків». Щоправда, це взаємно. Польовики вважають непольовиків міщанами, снобами і рабами, а ті їх — пришелепкуватими і малохольними. Тож щойно в повітрі затремтить слабкий натяк на весну, в польовиків починається сверблячка. Вони жадібно втягують це повітря, роздуваючи ніздрі, і вже їх цей цивілізований світ не вабить, не цікавить. Їх, як моряків море, тягне поле.