Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Свєтка довірливо зізналася, що їй один дуже крутий запропонував вийти заміж, але вона відмовила йому. Всі чудово знали, що це було чистісінькою брехнею, способом підвищення власного рейтингу. У вузькому жіночому колі вона любила розповідати щемливі історії своїх нещасливих кохань, яких насправді не існувало, описувати в деталях статеві акти, яких ніколи не було, описувати палкі почуття своїх «коханих», які самі про них не здогадувалися. Свєтка належала до того типу жінок, які елементарну чоловічу ввічливість трактують як «закоханість», затертий чоловічий комплімент чи жарт — як освідчення в коханні, а байдужість — як глибоке справжнє кохання. Саме тому чоловіки її уникали. А Свєтка була нещасною жінкою. Марго її жаліла, але не в змозі була зарадити психологічною консультацією, бо вважала це хворобою, яку можна вилікувати лише шоковою психологічною терапією.

Леська ж зовсім інша. Вона, зціпивши зуби, щодня вступала в боротьбу за виживання, маючи однокімнатну квартиру, паралізовану матір і доньку тинейджерського віку з підлітковими комплексами. Леська ніколи не скаржилася і ні на що не нарікала, не зробилася озлобленою і заздрісною. І її любили всі. Особливо чоловіки.

Андибер і Марго про себе мовчали, як партизани. І якщо з Марго і так було все зрозуміло: чоловік із комплексом «невизнаного генія», купа дітей, то Андибер інтригував своєю впертою мовчанкою про «дружину-модель» і «сина-вундеркінда». А достатньо вихована публіка не допитувалася в нього ні про що.

Марго, позираючи на годинника, почала нервуватися: скоро додому, а до наболілої теми так справа і не дійшла. Тож вона вирішила рвонути в атаку, однак не в лобову, а обійти «з тилу»:

— Шефе, ану розкажіть нам про своє дитинство на Полтавщині!

— А що вас конкретно цікавить?

— Конкретно цікавлять полтавські козацькі печери. Чи правда, що там відбуваються різні дива?

— Ну, що вам сказати… Хлопці розповідали, що якось натрапили в підземному ході, який проходив через увесь яр, на висохлого чи пак змумізованого козака, що сидів у такій собі келії. Навіть показували шаблю, яка була при ньому.

— І ви їм вірили?

— Спершу вірив, потім, як виріс, уважав це дитячими вигадками, дитячим фольклором. Просто місцевими страшилками.

— А тепер?

— Що «тепер»?

— А тепер вірите?

— У що?

— У те, що в тих печерах позалишалися козацькі тіла.

— Які тіла?

— Господи, та ви ж щойно розказали про козака, який кілька століть просидів у печері…

— А, про Марка Хапайгроша?

— Як-як його звали?

— Марко Хапайгріш. Розповідали, що він привіз із козацьких походів купу скарбів, сховав їх і стеріг… Тобто й досі стереже…

— А ім’я Хведір Полохливий вам не траплялося в полтавському козацькому фольклорі?

— Не Полохливий, а Полохливець, — зауважила Леська. Отже, вона прийняла правила гри Марго.

— Послухай, Марго! Задовбала ти мене своїми печерами!

— Я задовбала? Та це ви нас усіх задовбали ними! Хай там у вас ностальгія за дитинством, а при чому тут ми?

— Ніякої ностальгії в мене немає! Це ви мене потягли до підвалу!

Тут всі вибухнули від обурення. І відразу ж пересварилися. Лише Андибер сидів мовчки і посміхався.

— Подивіться на нього, — заверещала Свєтка, — показуючи у його бік довгим нігтем. — Це він… Їй-бо, він — нечистий…

— Так, на Воланда змахує… — погодилася Леська.

Андибер продовжував лукаво всміхатися.

— А, до речі, куди ти зник, Андибере? — поцікавився шеф.

— А я нікуди не зникав. І взагалі нікуди не ходив! — спокійно мовив той. — От падло, — вилаялась Свєтка. — Брехло та й годі.

Він не образився, а все ще посміхався, склавши на грудях руки.

— Спиридоненко, — пішла на компроміс Марго. — А ти ж де подівся після викарбовування своїх гріхів?

— Заблукав я, — непевно відповів той.

— А як виблудив? — допитувалася далі Марго.

— Та якось Бог дав, — промовив він зовсім не характерним жаргоном, проте цілком логічним для матінки Ісидори.

Усіх пройняла одна й та сама думка, і вони вперіщили свої очиська у Спиридоненка, намагаючись роздивитися в нього під сорочкою природні округлості. Той зрозумів їхній намір і замахав руками:

— Не жінка я, не жінка, дивіться ось… — і розстебнув сорочку. Всім відлягло, однак він знову прохопився типовою фразою матінки Ісидори:

— Хай Бог милує…

Неймовірне хвилювання охопило кожного. Марго настільки перейнялася спогадами, що, звертаючись до шефа, обмовилася: