Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Марго перебувала в екстазі. Натовп теж. Вони прекрасно розуміли одне одного. З півслова. З півпридиху. Видно по всьому, що вона для цієї аудиторії виступає не вперше. Марго в цьому переконалася, коли розпочала своєрідну словесну гру з народом: вона карбувала фрази чітким голосом, а натовп повторював за нею:

— Аз єсмь жінка, він єсть чоловік.

— … єсть чоловік.

— Аз єсмь життя, він єсть животіння.

— … животіння.

— Аз єсмь природа, він єсть штучність.

— … штучність.

— Аз єсмь сила, він єсть безсилля.

— … безсилля.

— Аз єсмь вічність, він єсть тлінність.

— … тлінність.

— Аз єсмь земля. Він єсть пустеля.

— … пустеля.

— Аз єсмь мир, він єсть війна.

— … війна.

— Аз єсмь істина, він єсть хибність.

— … хибність.

— Аз єсмь суть, він є… — Марго запнулася, бо не знайшла підходящого слова. — Бляха муха! — тихенько вилаялася вона.

Натовп без тіні вагання автоматично повторив:

— Бляха муха!

Їй стало не по собі, вона хотіла було вибачитися, але потім зрозуміла, що все одно ніхто нічого не зрозумів. Усі сприйняли останню фразу як таємне ритуальне слово.

Вона перевела подих. Мабуть, досить.

Зненацька в натопі виник якийсь рух.

— Караван! Караван!

Жіноцтво видряпалося на стіни фортеці і спостерігало, як вервечка верблюдів і людей повільно наближається до міста.

— Відчинити ворота! — скомандувала Марго. — Всім на базар!

— Так, Ваша величносте!

— На базарі я просто Марго, запам’ятали?

— Так, наша королево!

До Марго підійшов караванщик і низько вклонився. Обличчя і халат були до болю знайомі. «Цікаво, — подумала Марго, — а чи є під чалмою в нього блискуча лисинка?»

— Ну що привіз, Ахмете? — поцікавилася Марго.

— Гарний товар. Королева буде задоволені.

— Дивись, мені вгодити важко.

— Знаю, королево! Я знаю, як догодити королеві.

Ахмет не обдурив. Невільничий ринок на базарній площі міг вільно конкурувати з Кафою і Азовом. Чого там тільки не було: могутні шоколадні торси, тендітні французи в мереживах, палкі маври, голі сідниці, носаті вірмени, незворушні лорди, величезні кулачища, бородаті старообрядці, чистокровні грузинські князі, руські Івани, іграшкові китайці. Марго павою пливла по базару, а за нею тягнувся жіночий екзальтований шлейф.

— Ой, а це хто? — здивувалася Марго.

— Це діамант моєї колекції, — з гордістю відповів караванщик. — Чукча.

— Лишіть мені. А де ж козако-руське плем’я? — поцікавилася Марго.

— О, королева не буде розчарована, — запобігав Ахмет, ведучи до задніх рядів.

— Дівчата, налітай! — скомандувала Марго, і ті з вереском кинулися до товару, палко торгуючись із купцями, гаряче сперечаючись між собою, активно обмацуючи очима і руками товар.

— Тільки тихше, дівчата, не побийтесь і товар не зіпсуйте як минулого разу!

— Не філюйся, Марго!

— І полтавців не беріть — дуже ледачі! — порадила Марго.

— Марго, тут литвин: брати чи не брати?

— Литвини підступні, брехливі й дурні. Беріть побільше степовиків!

— А яких? Тут два види: великі красиві та маленькі кривоногі.

— Великих красивих беріть для роботи, а маленьких кривоногих для любові.

— Марго, тут затесався один тібетський монах.

— Лишіть його для мене!

Марго з насолодою обходила ряди чоловічого плем’я, думаючи: ось вона, дискримінація чоловіків! А казали, що її не існує!

Ахмет делікатно підштовхував її, наче бажаючи щось показати. Нарешті вона зрозуміла, на що він натякає. На високому помості, як на п’єдесталі, стояв зв’язаний Андибер. З оселедцем, золотою сережкою у вусі і кривавим рубцем через усе плече.

— Ага, попався! — єхидно промовила Марго. — Попереджаю: ще раз утечеш — уб’ю!

— Доведеться королеві дорого заплатити Ахмету! — щебетав купець. — Він мені ой як непросто дався! Десятьох моїх воїнів поклав.

— Не переймайся, Ахмете. Марго ніколи не торгується!

Місто гуляло всю ніч. Марго вирішила напитися до безтями. Що і зробила.

Марго підхопилася з ліжка:

— Де я?

Довго впізнавала обриси рідної спальні. З обох боків приліпилися дві піжамки у ведмедики.

«Цікаво, — подумала Марго. — А коли починається в жінки клімакс? Може, я вже напередодні? Потихеньку божеволію?»

Вона спробувала підвестися з ліжка. Тіло стисла жахлива крепатура. Марго, пересилюючи себе, встала. Прийняла гарячу ванну. Наче полегшало.

Ось прокинувся Максим. Спитати в нього, як я дійшла додому? Ні, краще не треба. Ганьба яка!