Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Я проти! — заверещала Свєточка. — Ми — одні баби — всі згинемо!

— Тут зникають не за місцем у шерензі, а за гріхи, — зауважила Марго.

— А ти звідки знаєш? Ось і йди остання!

— Е ні, в мене троє дітей…

— Ось бачиш: а казала за гріхи!

— Гаразд, Марго, я піду, — похмуро сказала Леська.

— Давай руку, — запропонувала компроміс Марго.

На цей раз усі йшли в якомусь дивному стані напруженої байдужості. Відстороненості. Брели довго, дуже довго. Світло ліхтарика поволі слабшало. Прохід звужувався і звужувався. Вони вже не відчували власних тіл, які наче й не належали їм. Тіла як такого взагалі ніколи не було. Лише ослаблений дух ширяв печерою у безчассі.

— Стій! — наказав шефів дух. — Зараз буде ще одна пика. Не впадати в істерику.

Інші «духи» покірно спинилися і покірно поглянули на обличчя в стіні. Воно було водночас стражденним і задоволеним від своєї стражденності. Духи покірно прочитали табличку під головою: «Козак Хведір Полохливець, що втік з поля бою і, осоромлений, замурував себе тут і тепер чекає Страшного Суду». Духи тільки мовчки споглядали все це.

Порушив тишу Лесьчин дух.

— Слухайте, ми вже тут були. Ось моя лінія від ключів.

— Так, значить він один, — промовив шефів дух. — Тобто одна. Голова одна. А це значить… — і тут він раптово замовк.

— …що ми ходимо по колу, — докінчила фразу Марго, тобто її дух.

Тут підхопилася Свєтка, тобто теж її дух, і накинулася на шефів дух, луплячи його своїми маленькими кулачками і дряпаючи довгими нігтями.

— Заспокойте її! — відбиваючись від неї, загорлав той.

Невідомо, скільки це б тривало, якби зненацька не озвався Хведір Полохливець хрипким басом:

— Вихід там!

Спаралізований, народ завмер.

— Там, — повторив Хведір і повів очима в той бік, від якого народ увесь час тікав.

Усі тихо підвелися і попрямували в бік порятунку. І лише одній Марго спало на думку подякувати голові.

— Дякую, Хведоре, — сказала вона, йдучи останньою.

— Прошу, вельможна пані! — відмовила голова.

Марго на мить спинилася, хотіла щось спитати, однак світло, що линуло попереду, нестримно манило її вперед.

Прохід усе звужувався і звужувався. Марго спершу пригиналася, потім ішла навкарачки і, нарешті, по-пластунськи вилізла назовні. І відразу ж осліпла від сонячного сяйва.

З Марго уже не раз таке було вві сні: наче їй сліпить в очі сонце і вона нічого не може розгледіти. Напружується з усіх сил, але марно. Нарешті очі призвичаюються і вона бачить себе на високому пагорбі, де зібрався натовп. Марго підводить голову, оглядає звисока всіх, і ті, мов по команді, падають ниць до землі, шепочучи «Вельможна пані!». Десь недалеко лунає знайомий істеричний сміх навпереміш із підвиванням.

До Марго підійшла жінка в одязі ігумені і вклонилася їй.

— Де та дівка простоволоса? — спитала Марго, хоча насправді хотіла спитати про Свєтку.

— Біля стовпа з ланцями для біснуватих, — покірно відмовила матінка.

— Звільніть її, матінко Ісидоро, — наказала Марго, із жахом упізнаючи в обличчі ігумені Спиридоненкові риси.

— В неї вселився нечистий! — спробувала було опиратися матінка.

— «Хотяй бити мудрь вь вьцьсемь — урод буди!» — сказала Марго.

— Вона не юродива, вона біснувата! — наполягала на своєму та.

— Я сказала, звільніть її зараз же! І приведіть сюди!

— Слухаюсь, Ваша величносте!

Привели «біснувату».

— Що ти скажеш мені, божа людино? — спитала Марго.

Юродива закотила очі під лоба і заголосила:

— Світ поділений навпіл — на жіночий і чоловічий… Тебе хоче поглинути чоловічий світ! Ось він поряд… Ти житимеш у блуді з боговідступником і характерником.

Марго замислилася. Не те, щоб її налякали ці слова. Просто вона не чекала такого від Свєтки. Сократ та й годі.

Однак натовп зрозумів її мовчанку по-своєму:

— Свят! Свят! Цур тобі, біснувата! Прикуйте її до стовпа ланцями!

Марго ще раз здивувалася. Натовп складався із самих жінок. Оце він і був — жіночий світ?..

Поки вона розмірковувала, Свєтку знову прикували до стовпа і вона то реготала, то плювалася, то вила, то гавкала, то скімлила…

Марго не знала, як поводитися в цій ситуації. Зате «вельможна пані», здається, знала. Вона вилізла на щось подібне до трибуни і гучним грудним голосом звернулася до натовпу:

— Сестри! — (Ого! — трошки злякалася Марго). Натовп заревів. Марго підняла правицю, і натовп стих.

— Доки над нами знущатиметься це мавп’яче чоловіче плем’я, що прозиває себе пихатим іменем «державні мужі»? Хто вони є? Плем’я недолугих, слабкодухих істот, які об’єдналися між собою від свого безсилля. Безсилля перед жінкою, перед її здатністю творити життя. Вони не здатні народжувати. Вони не здатні творити життя. Вони безсилі перед життям. Перед справжнім. Перед вічним. Перед природним. І вони витворили собі свій світ — несправжній, тимчасовий, штучний. Вони самі живуть у цьому світі і хочуть примусити нас жити у тому штучному, несправжньому, тимчасовому світі. Вони бояться законів природи, і вони витворили свої, чоловічі закони — несправжні, тимчасові, штучні. Доки вони забиратимуть у нас синів, перетворюючи їх на собі подібних? Вони забирають наших хлопчиків, примушують їх проходити вигадані ними самими ініціації, після яких наші хлопчики стають чужими, перетворюються на таких само слабких, беззахисних перед природним, справжнім, вічним. Вони витворили собі іграшку — державу і граються в неї, як діти у пісочниці. Так само, як дитина думає, що вона зводить будинок, вони по-дитячому думають, що вони вершать історію. Вони сіють насилля, щоб не почуватися безсилими. Сестри! Не дамо їм наших синів! Виховаймо наших синів у природі, в мирі. Навчімо наших синів істинного, вічного, справжнього!