Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Ходімо побігаємо! — запропонував він матері.

— Сьогодні ні.

Сергій скочив до Марго, міцно обхопив за шию і повалив на диван. Вона зарепетувала:

— Та йди зі своїми телячими ніжностями!

— Ну, я пішов!

І за ним голосно гупнули вхідні двері. Однак через дві секунди він повернувся.

— Ма, шо з тобою?

Майже водночас з’явилися «близнюки». Так Марго називала свого чоловіка і найменшого сина. Обидва Андрійки, схожі один на одного, як дві краплі води, стояли в дверях, сонні, розпатлані, з волоссям кольору соломи, в однакових піжамках з ведмедиками, в однакових капцях-собачках. Це було так зворушливо!

Вона розглядала усіх з ніжністю і здивуванням. Мої мужчинки, — думала вона. Мої дітки…

Прийшовши на роботу, вона побачила на столі червону троянду. Взявши її в руки, вона помітила, що її колір абсолютно такий самий, як колір її нігтів. І її це аніскільки не здивувало. Поглянула на нового колегу і спитала:

— У вас випадково немає на плечі рубця?

Він, здається, теж не здивувався.

— Є.

— А від чого?

— Від яничарської шаблі, — пожартував дуже правдоподібно.

Нарада в шефа була довгою і нудною. Всі терпляче й уважно слухали шефа, адже в нього сьогодні деньнародження. Марго дивилася на абсолютно лису блискучу голову шефа, і в її голові роїлися непристойні думки. Кажуть, що його коханка — референтка Леська — любить облизувати цю бездоганно рівну площину. Фе, яка гидота! Що це мені сьогодні лізе в голову. Так, так, що він каже? Ага, зосередитися на роботі з клієнтами. Скільки можна пережовувати те саме! Бездоганно дзеркальна поверхня. Як це йому вдалося? Ні, це йому просто пофортунило. Дуже сексуальна лисина. Тьфу! Та що це зі мною? Якась напасть! Спокійно… Спокійно… Робота з клієнтами — на першому плані. Ясно. Кажуть, він робить манікюр і педікюр. Може, він і брівки вищипує? Ану-ну-ну! Ближче, ближче підійди! Так і є. Вищипує. А Леська, до речі, не вищипує. Принципово. Принципово не кладе макіяж. Каже, що вродливу покохати — раз плюнути, а от нехай її занедбану люблять. Ось так. І люблять. От молодчина. Чим же вона їх бере? Натурою, тобто природністю. Природою. Щось у цьому є. Міло, ану повернися до мене личком! Для візажиста — табула раса. За що її люблять? Що ж у ній такого? Наче й нічого особливого. Але це «наче» оманливе. Вона особлива. А я? Он як на неї дивиться Свєточка. Повна протилежність: сауна, тренажерний зал, масаж, візаж, манікюр і — байдужість чоловіків. «I am Barby-girl!» — це про неї. А я? Хто я?

Здається, нарада скінчилася. Манікюрні жіночі пальчики почали активно нарізати скибки, намащувати їх маслом, ікорочкою, викладати шматочки лимончика, апельсинчика, ковбаски, сирочка, прикрашати «канапочки» зеленню і тертим вареним яєчком, розкладати одноразові тарілочки, виделочки і чарочки. А це що? А це зелені оливки і чорні маслинки (?!).

— З яких це пір у нас на святковому столі оливки і маслинки?

— Андибер приніс.

Андибер приніс… Марго замружила очі і пригадала свій напханий оливками й маслинами рот і здригнулася.

— Ну як тобі, Марго, співкабінетник?

— Для сєльской мєстності сайдьот…

— Ну, не скажи! Він справжній мужчина, — дала свою оцінку Леська.

— Він такий сексуальний, — обізвалася й Свєточка.

«Хвесько Ганжа Андибер!» — подумала Марго, — але вголос проказала:

— Свєта, ну так візьмися за нього!

— Ти мені його віддаєш? — засвітилася вона білозубою усмішкою.

— Ти ж знаєш, я нє по етім дєлам…

— Признаюся чесно, — довірливо почала Свєточка, — я собі вчора розклала карти і бачу: принц на білому коні…

— Тобто Андибер на червоній «Хонді»… — засміялася Леська.

— Не перебивай! Так от: козирний король ліг на козирну даму. Але масть різна — чорна і червона. Не моя масть. Дама чорна. Трефова. А король — бубновий. Як Андибер.

— Як же вони обоє можуть бути козирними? — поцікавилася Леська.

— Ну, це фігурально. Круті, значить. Так от: бачу масть у дами не моя. Дивлюся — ніби Марго. Так я і подумала…

— Та йди… — лайнулася Марго.

— Ні, ти слухай, слухай. Далека дорога обом і приємна несподіванка. А далі трефовій любовні клопоти. А королю — сльози.

— Пророчиця ти наша… — нервово засміялася Марго, згадавши рубець від нагайки на чоловічому плечі і повний рот маслин.

Шефове деньнародження відбувалося лише для «свити». Все було дуже пристойно, за роками відлагодженим планом. Спершу виступила партія романтиків і підлабузників. Пролунало Свєточкине ритуальне голосіння з досить ефектним закочуванням очей під лоба: «Ми Вас так любимо, так любимо!.. Не покидайте нас ніколи!.. Хай Вам Бог дає здоров’ячко… Підкиньте нам на зарплату…». Потім Спиридоненковий цап’ячий тенор завібрував, розхитуючи і без того розхитану нервову систему тих, хто мав більш-менш пристойний музичний слух: «Мно-о-о-гая лі-і-і-та!». Далі, коли шеф уже добряче хильнув, вступив хор скептиків і фаворитів. Леська виголосила тоном строгої цноти, однак за змістом досить двозначний тост, завершуючи його фразою «За стійкість у наших лавах!», від чого шефова лисинка від задоволення почервоніла і вкрилася крапельками поту. Марго теж сказала тост, перефразовуючи відомого історичного діяча минулого: «Найпаскудніше, що може бути в нашому колективі, — це наш шеф, однак людство ще досі не мало нічого кращого». Шеф галантно поцілував їй ручку.