Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Тобто все розгорталося за сценарієм. Однак у переломний момент, який віщував плавний перехід до словесних оргій, до кабінету шефа зайшов Андибер. Німа сцена.

У нього був такий вигляд, наче він проскакав на коні чверть України, щоб втрапити на шефове деньнародження, порубавши по дорозі десяток турків, і тепер, смертельно втомлений, але задоволений від того, що таки встиг, не в змозі впоратися зі своїми ногами, що мовби продовжували обіймати конячий круп, переможно дивився на занімілу від подиву й обурення аудиторію. Тобто одна частина свити здивувалася: що він тут робить у колі наближених, а друга обурювалася з тих самих причин.

У цілковитій тиші Андибер витяг із пакунка щось несамовито яскраве, оксамитове і східне та накинув це «щось» на плечі шефа. Німа сцена затяглася. Шеф стояв у халаті турецького паші. А його свита була шокована від зухвальства і несмаку Андиберової витівки. Однак наступної миті сталася ще більша несподіванка. Замість того, щоб, сухо подякувавши, з огидою скинути халат, шеф засяяв і, пропливши лебедем по кабінету й оглянувши себе в дзеркалі, хриплуватим від хвилювання голосом нарешті прорік: «Про таку річ я мріяв усе свідоме життя…».

Тиша поглибилася. У мізках підлеглих відбувався глибокий аналітичний процес. Андибера прийнято до свити. На правах фаворита.

Зі словами «Вйо, бо дощ!», які на устах у шефа звучали як одне слово, забаву було продовжено. Усім полегшало і стало до непристойності весело. Шеф у своєму новому і вже улюбленому халаті танцював, розмахуючи декоративною булавою з гострими шипами. Це була легендарна булава. Марго (хоча насправді це начебто була не Марго), перший раз запримітивши її у шефа, взяла в руки і, замислено поглядаючи то на гострі шипи, то на шефову лисинку, запитала цілком серйозно: «Шефе, а якщо я цією булавою з усієї сили вперіщу вас по маківці, чи довго після того ми будемо віддирати від тих шипів шматочки мозку з кров’ю?» Після цього Свєточка, щосили затуляючи рот руками, вибігла до туалету, а шеф довго відкашлювався.

Отже, шеф демонстрував ритуальний танець з булавою. Свєточка виконувала танець живота, правда, без живота. Марго сиділа за роялем, імпровізуючи на східні теми. Леська, тримаючи в зубах цигарку, грала в дартц, причому мішенню в неї була політична карта колишнього Радянського Союзу. Андибер, який, як з’ясувалося, мав дивовижне чуття ритму, виконував партію на африканських барабанах, подарованих шефові на День незалежності люблячим колективом. І навіть Спиридоненко, абсолютно позбавлений почуття гумору і свободи духу, дуже гармонійно підвивав своєю тенорною мелізматикою, створюючи чудовий східний колорит. Звичайно, лише в такій ідіотській атмосфері могла виникнути цілком ідіотська ідея спуститися в підвал приміщення офісу, в якому, як було запевнено, є двері, що ведуть до підземелля, де в історичні часи переховувалися козаки. (Пізніше ніхто не згадає, чиєю була та навіжена ідея, хоча всі підозрювали в цьому шефа, який розповідав колись про те, як він у дитинстві, перебуваючи на канікулах у бабусі на Полтавщині, лазив козацькими підземними ходами, видлубаними в схилах численних ярів.)

Двері до підземелля відчинилися напрочуд легко.

Очі призвичаювалися до нового простору. Вуха призвичаювалися до тиші. Ніс призвичаювався до нових запахів.

Попереду справді був лаз заввишки з людський зріст, завширшки для двох людей, щоб розминутися. Щоправда, не з бюстом Марго.

— Ой, де ми? — проскиглила Свєточка.

— На тому світі, — спокійно відповіла Марго.

Свєточка істерично розреготалася. Решта — замислилася і взяла на карб. А всі разом жовтенятською вервечкою рушили вперед.

Спершу все видавалося забавою: у печері дивно змінилися всі голоси, тож компанія деякий час розважалася новими звуками: перегукувалася, пережартовувалася. Переповіли всі можливі страшилки й анекдоти. Попереду йшов шеф з ліхтариком, позаду Андибер без ліхтарика. Група товаришів вдавала із себе юних слідопитів.

Чомусь ніхто не замислився над метою походу. Ніхто. А треба було б.

Оскільки через деякий час промінчик шефового ліхтарика намацав якусь заглибину в стіні. Народ скупчився навколо неї, і раптом світло впало на обличчя замурованої в стіні людини.

Через секунду народ охопила паніка. Інстинкт самозбереження кинув усіх назад. Природно, у вузькому проході утворилася «затичка». Переляканий шеф, який був найближче до жахливого місця, трактором випхав той корок уперед. Усі рвонули в протилежний бік майже навпомацки. Аж тут з’ясувалося, що тунель не був поодиноким. Несподівано з’являлися якісь відгалуження, розгалуження, глухі кути. Перелякані екскурсанти, наступаючи одне одному на п’яти, штовхаючись, намагаючись випередити одне одного, щоб не відстати, вириваючи з рук одне в одного ліхтарика, тикалися в стіни, в якісь закутки, бігли, падали одне на одного, лаялися, кричали, плакали. Однак печера не закінчувалася. Марго, випадково опинившись попереду, коли компанія забилася в черговий глухий кут, масою свого бюсту зупинила оскаженілий натовп і гаркнула: «Стій!» Усі спинилися. Однак дослухаючись до жахливого калатання серця, вона більше ні на що не спромоглася.