Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

— Опануймо собою! — тремтячим голосом підхопив ініціативу шеф.

Це вдалося не всім. Свєточка безсило опустилася на землю і тихо заскавучала.

— Ми заблукали, — процідила крізь зуби Леська.

— Без тебе знаємо! — заверещала Свєтка.

— Тихо-тихо! — цитькнула Марго. — Тут не можна галасувати!

— Чого?

— Не знаю… Мені так здається… Ми ж на тому світі!..

— Мамочко! — заридала Свєта.

— Що робити, що робити? — вголос розмірковував шеф.

— Мені страшно… — продовжувала підвивати Свєточка.

— Та цить! — усі гуртом гримнули на неї.

— Що робити, що робити… — бубонів шеф і раптом загорлав: Андибере!

— Я тут!

— Андибере, скажи що-небудь!

— Я десь читав, що коли козаки потрапляли у безвихідь, то починали сповідуватися у гріхах… А ще жертвували тим, хто мав найбільший гріх.

— Що за маразм! — заверещала Свєточка.

— Помовч! — знову всі цитькнули на неї.

— Що ж, — сказав шеф. — Згадуйте свої гріхи! Цікаво, через кого ми тут гинемо?

Усі покірно примостилися на підлозі і почали перебирати в пам’яті свою брудну білизну.

— Пишіть на стіні! — скомандував шеф. І написав розмашистим почерком одну фразу.

Марго вийняла шпильку з волосся і нею виколупувала свої гріхи.

Леська дряпала ключем від офісу, Спиридоненко — нігтем мізинця, який, певно, саме для цього викохував кілька місяців. Андибер теж писав, щоправда, невідомо чим.

Наче полегшало.

— Уперід! — скомандував шеф. І всі рушили.

Ішли цілу вічність. Спинялися. Знову йшли.

— А чи довго ще? — озвалася Леська.

— А мені, наприклад, цікаво, скільки часу ми тут, га? — прощебетала Свєточка.

— Ви що, ще не зрозуміли? — похмуро втрутилася Марго. — Тут немає часу.

— Як це?

— Ми в безчассі…

— Марго! — гаркнув шеф. — І без тебе моторошно! Андибере! У відповідь мовчанка.

— Андибере! — всі разом гукнули і, повівши ліхтариком, побачили, що Андибера немає.

— Мамочко, — заскиглила Свєточка, і їй ніхто вже не затикав рота.

— Так, одного загубили. І, до речі, не найгіршого, — зробив висновок шеф.

Однак підлеглі з ним категорично не погодилися.

— Не загубили, а принесли в жертву, — зіронізувала Марго.

— Що б я віддала, аби дізнатися, що він там написав! — весело і водночас замріяно сказала Свєточка і полегшено додала: — Ну що, здається, нашим мукам кінець!

— До речі, — сказала Марго, — я не розумію, чому ми пожертвували цілим Андибером. В одній народній думі розповідається про те, як тоне корабель, козаки в паніці, а писар — Олексій Попович — сповідується у своїх гріхах. Однак його не кидають у море, а лише відрубують мізинця. І ми могли обійтися лише одним — найгрішнішим місцем Андибера…

Публіка злорадно захихотіла.

— Уперід! — пролунав голос шефа. — Так: я йду перший, а завершує ряд Спиридоненко. Лесю, кресли лінію на стіні. Стіна, здається, з якоїсь глини. Ідемо вперед, поки кудись не вийдемо.

— Що, Андибера шукати не будемо? — невпевнено запитала Марго. Однак на неї всі агресивно зацитькали.

Екскурсія якийсь час брела понуро й тихо. В безчассі. Знову почулося Свєтчине схлипування:

— Задихаюся… Мені бракує повітря… Мамочко… Хочу додому…

Однак на неї ніхто не зважав. Тупо йшли.

Раптом ліхтарик шефа, ковзнувши по стіні, наштовхнувся на ще одне вмуроване в стіну обличчя. Знову інстинкт самозбереження виявився сильнішим від логіки, і шеф трактором попхав своїх колег у протилежний бік. Усе повторилося: втеча навпомацки, топтання один по одному, крики, галас, плач, істерика, дряпання, лайка і, нарешті, «Стій!» голосом Марго після чергового глухого кута.

— Так, хто не виписав усі свої гріхи, зізнавайтеся! — менторським тоном наказала вона.

Усі посилено стали перебирати в пам’яті всю гидоту, всі капості, підлості, зради, брехні і виколупували їх на стіні.

Трохи заспокоївшись, згодилися рушати далі. Шеф скомандував:

— икуймося! Я — попереду, Спиридоненко позаду… А де Спиридоненко?

— Cпи-ри-до-не-нко-о-о! — жалібно заволали люди. Проте печера мовчала.

Свєточка істерично зареготала. Марго хотіла зробити те саме, але не вийшло. Не могла видушити й звуку з пельки.

Одна Леська не здригнулася:

— А тепер мені цікаво, що Спиридоненко написав на стіні!

Хоч це було негарно щодо колеги, однак усі знову злорадно захихотіли.

— Досить! — гримнув шеф. — Ходімо!

— Ну, а хто усе ж таки йтиме позаду? — поцікавилася Леська. — Може, ви, шефе?

Той на мить замислився:

— Мабуть, таки доведеться мені…