Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Господи, що це означає?… Це що: іронія? сарказм? комплімент? Що таке «Моя королево»? Це щось означає? Щоб ти сказився!

Моє обличчя… Моє обличчя дивне. Воно мені незнайоме. Я не впізнаю це обличчя. Ану розгляну очі. Око. Цікаво, а якого воно кольору. Бачу якусь воду, річка це чи що? Вода прозора, вода ледь-ледь струменить, розчісує якісь річкові рослинки, водорості, бульбашки, комашки, рибки…. Хлюп-хлюп… бульбуль…. плюсь-плюсь…

— Ма! Туалетний папір кінчився!

— Візьми серветки на поличці!

А ніс? Дай-но гляну на тебе, мій хороший хлопчику! Ану-ну! Повернися боком! Ну, будь ласка. О! Ти диви, який ти! Хоч викарбовуй на монеті.

— Ма, шо ти робиш?

— Нічого.

— Зовсім нічого?

— Чи можу я побути дві хвилини наодинці?

— Можеш!

Так, а далі справи гірші. А може, не все так погано? Що це? Купальщиця Ренуара?

Живіт… Животик… Жінка без живота, що квітка без запаху… Лоно… Продірявлений глобус, помережаний річками й горами…

Господи, де вихід звідсіля? І що це за кімнатка Карлсона, що живе на даху? І не одна. Боже, який бедлам! Чайники з ідилічною картинкою селянського життя: хатка з мальвами, дворик із моріжком, курки, півники, індики, песик, корівка… Золотий пінцет… Чоловічі краватки на дверях. Цікаво, що за чоловік їх носить: на них африканська савана — жовті трави, зебри, леви; тропіки з ліанами і величезними метеликами; пустеля з верблюжими колючками… Мисливський ніж… роги оленя замість люстри чи це канделябри… якісь шовкові штори… картинка на столі в золоченій рамці, на ній щось написано… Що на ній написано?… Аз єсмь жизнь… Морський бінокль… Жіночі прокладки — рожеві й ароматні, як пелюстки троянди… А ось і троянда засушена, чорно-бордова троянда… Маслини, чорні маслини… Дай з’їм одну… Холодна маслинка в роті… Це так приємно… Боже, який безлад… Під ногами якісь ноти… Сто років не грала… Я щось шукаю… Я щось повинна знайти… Конче… Господи, як тут щось можна знайти… В цьому хаосі… Ось засушена бджола в павутинні… Ось намисто, коралі, справжні коралі з дукатом…. Розсипалося… Як прикро… А ось моя діамантова сережка, що я її загубила, коли була вагітною Андрійком… Добре, що знайшлася, але зараз не вона мені потрібна… А що ж? Що я шукаю? Боже, хіба можна тут щось знайти? Якісь шматки матерії, шовки турецькії, китайка, оксамит… Ой! Усе попливло, закружляло… Шовки-оксамити обплутали руки, ноги… Оливками напханий рот… Цокання копит, іржання… Різкий запах кінського поту… Свист нагайки… Ой полем, полем килиїмським, битим шляхом ординським… Рубець через плече… Від шаблі? Обличчя не видно… Не можу розгледіти — дим очі застилає. По жилах потекла лава… Знайоме відчуття…

— Мамо рідна! — Вона підхопилася з ліжка. — Що я скажу чоловікові! Тьфу! Та це тільки сон! Куди ніч, туди й сон!

Однак заснути їй не вдалося. Сон як рукою зняло. З нею щось сталося. Вона немов уперше з’явилася на світ.

Хотілося чогось яскравого, екзотичного, незвичайного. Насолодилася ванною із сіллю. Вдягла свій китайський халат з драконом. Намастила нігті кривавочервоним лаком. Зварила кави з кардамоном і випила впереміж із маленькими ковточками крижаної води. Замісила тісто і накрутила різних химерних пундиків (хробаки сьогодні не зголодніють). Готуючи рис з овочами, напхала туди доста спецій — каррі, імбиру, чорного перцю, коріандру. Присіла у вітальні на диван.

Першим устав Максим — найстаршенький. Трохи накульгуючи він, як завжди, безшумно снував квартирою, щоб нікого не розбудити. Зайшов до вітальні і здивувався, побачивши там маму. Марго, немов уперше в житті, розглядала Максима. Довготелесий, тонкокостий, хворобливий підліток з материнським виразом очей — він єдиний у цьому світі ставився до неї поматеринськи, намагаючись її оборонити від різних проблем, передусім побутових.

— Привіт, мамусю! А що ти тут робиш?

— Привіт, синку. Нічого, так, щось не спиться…

Він хотів був вийти, однак не втримався і сказав:

— Ти така гарна, ма.

Марго усміхнулася. Він часто говорить їй це. А зараз, цього ранку, їй особливо хотілося це почути. Бідний мій хлопчику! Як тяжко ти мені дався — ми з тобою стояли одною ногою на тому світі. Але вижили.

— Зробити тобі каву? — лагідно спитав Максим.

— А тобі?

І вони тихенько засміялися.

Двері «хлопчачої» з шумом розчинилися, вдарившись об стінку. Це прокинувся середній син Марго — агресивний, нахабнуватий, напрочуд вродливий і самовпевнений Сергій. Якщо він уставав — ніхто вже не мав права спати. Він наче навмисно гупав дверима, брязкав посудом на кухні, голосно розмовляв. Він теж здивувався, побачивши маму о цій порі в китайському халаті на дивані у вітальні. Однак нічого не спитав.