Марина Гримич - Ти чуєш, Марго?..

Вона забігла в ліфт, натисла на ґудзик і тут відчула, що зачепила портфелем колготки. Закотивши очі під лоба, вона просто вилаялася. Довго і смачно. Щоправда, подумки. Проте, здається, трохи відлягло.

Заходячи в автобус, а потім у метро, вона про себе бубоніла: хоч би не зустріти когось із знайомих, щоб не бачили її без макіяжу, хоч би не зустріти когось із знайомих, хоч би не зустріти, хоч би… Слава богу, здається, не зустріла.

Її все навколо дратувало. Водночас вона заздрила всім і всьому на світі. Вона заздрила людям, які в метро читали газети і детективи, бо після купи паперів на роботі друковані літери викликали в неї алергію. Вона заздрила тим, хто не мав проблем із верхніми ґудзиками піджаків. Вона заздрила рибалкам, які могли собі дозволити розкіш годинами висиджувати на крижині. Вона заздрила дітям, які могли на повний рот сміятися, не боячись, що хтось помітить пломби на їхніх зубах. Вона заздрила стінам Києво-Печерського монастиря, які могли століттями незворушно дивитися у воду, роздумуючи про вічне і духовне. Вона заздрила поїздам метро, яким не треба було думати про те, куди їхати і з якою швидкістю.

Робочий день почався не найкраще. Кабінет викликав огиду. Дірка на колготах заважала зосередитися на роботі. Раптовий телефонний дзвінок пронизав від кінчиків волосся до кінчиків нігтів на ногах. Господи, треба зробити педікюр!

— (Що за сволота турбує вже спозаранку?) Алло, слухаю! Доброго ранку! Іду!

Шеф знахабнів. Зараз скаже, що в нього дві новини, одна хороша, а друга — сама знаю яка… І запряже…

— Ну що, Марго, піджачок збігся після хімчистки? — замість привітання пожартував шеф.

— Дуже смішно!

— Так і тримай! До речі, в мене дві новини: одна хороша, а друга… ну, сама знаєш яка… З якої починати?

— Із самазнаєшякої.

— До нас приходять ділові партнери. Треба зробити проектик. Такий собі акуратненький, елегантненький маленький проектик. Ти зрозулеська, що я маю на увазі?

— Конешно.

— Не конешно, а єс оф кос, шефе.

— Єс оф кос, шефе.

— Проектик має бути о четвертій. Ясно?

— Єс, сер.

— І щоб о четвертій верхні ґудзички на піджачку і на блюзечці були розстебнуті.

— Ну досить, досить уже…

— На десерт новина: маєш колегу у свій кабінет.

— Мужчина?

— Мужчина.

— Ви попередили, що я мати-героїня і чоловіконенависниця?

— Можеш не переживати: чіплятися не буде: одружений, жона-модель, ноги від шиї, синочок-вундеркіндик, тобто повний джентельменський набір.

— Чекайте, а на яку це він посаду йде?

Шеф промовчав.

— Ні, ви цього не зробите!

— Зроблю, Марго, зроблю.

— Я пашу 10 років, а йому відразу заввіділом на тарілочці з золотою кайомочкою!

— Ти ж знаєш, це не від мене…

— Та чхати я хотіла від кого!

Марго влетіла до свого кабінету. У ніс ударив запах «давідова». За сусіднім столом сидів мужчина із екстравагантною зовнішністю, з волоссям, зібраним на потилиці хвостиком… (Ненавиджу!) Але довелося знайомитися. Він, виявляється, Андибер. Чогось більш ідіотського вигадати важко.

Марго сіла за комп’ютер і почала витворювати мистецький шедевр під назвою «Проектик».

Марго вийшла з роботи, почуваючись вичавленим лимоном. Поглянула вгору. Повний місяць. Усе ясно — звідкіля агресія і неспокій. Захотілося повногрудо, аж на всю вулицю завити на місяць: «Ау-у-у-у!» «Ау-у-у!». Поряд хтось запіпікав. Якась «антилопа гну випуску 1940 року». Відчинилися дверцята. «Невже ця нахабна пика думає, що я сяду до нього в машину?!» Думає. З огидою згадавши переповнене метро, вона сіла в машину зі словами: «Тільки ні слова!» Андибер кивнув і гонорово виконав свою обіцянку.

Вибираючись із машини з усіма своїми торбами і клунками, вона почула вслід: «До завтра, моя королево!». Марго на мить спинилася і відчула, як її мізки щось ошпарило. Однак вона не обернулася, а попливла до під’їзду.

Увечері всі удома запримітили, що їхня мамуся була підозріло тихенькою. Вона тихо зготувала вечерю. Тихо перемила посуд. Тихо запустила пральну машину, тихо вийняла з неї білизну, тихо розвісила на балконі, тихо прийняла ванну. Всі про всяк випадок теж поводилися тихо і чемно. Хто його зна’, що це означає.

Ніхто не бачив, як вона прискіпливо розглядала себе в дзеркалі.

Вона із здивуванням відзначила для себе, що ду-у-же давно не розглядала себе в дзеркалі. Не те, щоб зовсім не дивилася в дзеркало, а саме не розглядала. Брівки підрівняти, пушок над губкою повисмикувати, пошкробати скрабом шкіру, заштукатурити березневі веснянки, підмалювати губки — це все робилося регулярно й автоматично. А щоб розглядати себе… Ні. Ніколи.