Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Моллі! Усе гаразд. Хороша дівчинка. – Я відчула у своєму хутрі руку Сі Джей, яка напружено гладила мене вздовж хребта.

– Гей, – гукнув чоловік.

Сі Джей намацала мій нашийник і відтягнула мене назад.

– Вам час іти, Ґасе.

Він перекотився й підвівся на коліна. Двері відчинились, і на порозі з’явилася Ґлорія.

– Що сталося? – спитала вона.

Подивилася на Ґаса, який повзав по підлозі. Той, учепившись за ніжку ліжка, звівся на ноги.

– Джузеппе? Що сталося?

Важким кроком він пройшов повз неї в коридор. Ґлорія розвернулася обличчям до доньки.

– Я чула собаку. Вона покусала його?

– Ні! Звісно, ні.

– То що відбувається?

– Тобі це не сподобається, Ґлоріє.

– Кажи!

– Він прийшов сюди й почав лапати мене, зрозуміло?! – крикнула Сі Джей. – Моллі захищала мене.

Я повернула голову, почувши своє ім’я. Ґлорія застигла, і її очі розширилися, а тоді звузилися до крихітних щілин.

– Ти така брехуха, – прошипіла вона.

Потім розвернулась і втекла тієї ж миті, як гримнули парадні двері.

– Джузеппе! – гукнула жінка.

Наступні кілька днів Ґлорія й Сі Джей практично ніколи не бували в одній кімнаті. Коли вони сіли святкувати «З Різдвом», на якому рвали папір і діставали коробки з-під дерева, то майже не розмовляли між собою. Сі Джей почала їсти у своїй спальні, інколи це була лише крихітна жменька овочів, а часом – дивовижні страви з локшини, соусів і сирів або піца з чипсами й морозиво. Потім вона йшла до ванної, ставала на маленьку коробку й сумно зітхала. Кожні кілька годин щодня Сі Джей стояла на тій штуці. Я почала подумки називати її сумною коробкою, бо так завжди почувалася Сі Джей, стоячи на ній.

Приходив Трент із Роккі, і ми всі бавилися в снігу. Це був єдиний час, коли Сі Джей здавалася по-справжньому щасливою.

Я не почувалася поганою собакою через те, що гарчала на того чоловіка. Сі Джей була налякана, тому я зробила це, навіть не замислившись. Я боялася, що мене за це покарають, але цього не сталося.

Незабаром Сі Джей почала знову ходити до школи. Вони з Ґлорією все частіше розмовляли між собою, але я й досі відчувала напруження в кімнаті між ними. Коли Сі Джей була в школі, я спускалася до свого старого житла під сходами, чекала її повернення додому й виходила лише крізь собачі двері, щоб погратися й погавкати на собак, чиє далеке дзявкання було чути.

Ми більше не ходили щодня до Енді, але іноді навідувалися до неї. Завжди чудово було бачити її. Такі вже люди – тільки-но розпорядок встановився, вони його змінюють. Під час зустрічей після звичайних привітань з обіймами й поцілунками ми грали в ту ж гру з людьми, що сиділи на стільцях, а також у нову гру з людьми, що сиділи, а часом стояли довгим рядом.

– Ось навіщо мені грант – перевірити, чи зможе собака подати ствердний сигнал щодо людей у групі, – казала Енді. – Поки лише Люк здогадався робити це.

Люк підняв голову, почувши своє ім’я.

Ми ходили взад-уперед уздовж ряду людей, і перші кілька разів я відчувала, що Енді й Сі Джей чогось хочуть від мене, але не знала напевне, що маю робити. А потім відчула запах від безволосої жінки з руками, що пахли їдким милом, – ось він, той ні з чим не сплутуваний металевий запах у її подиху. Я подала знак і отримала печиво.

Це здавалося грою, однак я була не впевнена в цьому, адже Енді продовжувала підводити мене до інших людей, які не мали того ж запаху, наче їх треба було відзначити так само. Проте, коли я це зробила, Енді лише стояла, схрестивши руки, і печива мені не дала. Це дуже спантеличувало.

Якось я була на задньому подвір’ї, густо вкритому свіжим снігом, і борсалася в ньому – доводилося підстрибувати з кожним кроком, настільки глибокий він був. Я чула, як розсунулися двері, і побачила, що в них стоїть Ґлорія.

– Хочеш шматочок смаженої яловичини? – гукнула вона.

Вагаючись, я зробила крок до неї, потім зупинилася. Я чула запитання в її голосі, та не знала, чи означає це, що в мене неприємності, чи ні.

– На, – сказала вона і жбурнула щось у сніг за кілька футів переді мною.

Я підійшла до нього, змушена орієнтуватися за запахом – так глибоко воно провалилося. Це був апетитний шматочок м’яса! Я підняла голову й озирнулася на Ґлорію, зробивши пробний змах хвостом.

– Хочеш іще? – Вона жбурнула біля мене шматочок м’яса, і я стрибала по снігу, фиркаючи, доки не знайшла його й хутко не проковтнула.

Коли я підняла очі, Ґлорія вже зникла в домі. Що ж усе це означає?

Потім я почула, як жінка гукає мене з переднього подвір’я.