Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Агов, Моллі. Хочеш іще смачненького, собачко?

Смачненького! Я кинулася до воріт, які виявилися відчиненими. Тротуар уже розчистив чоловік, котрий приїздив сніжними ранками у фургоні, щоб прибрати сніг. Я обійшла навколо будинку. Ґлорія стояла на під’їзній доріжці.

– Їжа, – сказала вона.

І жбурнула ще шматочок м’яса, а я впіймала його на льоту. Тоді відчинила задні дверцята машини.

– Гаразд, хочеш увійти? Їжа?

Її намір був чіткий. Вагаючись, я підібралася до відчинених дверцят. Вона жбурнула трохи м’яса на підлогу позаду, і я застрибнула всередину, а жінка зачинила дверцята, доки я ковтала закуску. Потім Ґлорія сіла в машину, завела її, і ми зрушили з під’їзної доріжки.

Я не зважила на те, що не була на передньому сидінні. Не думала, що мені там сподобається, коли за кермом Ґлорія. Деякий час видивлялася з вікна на засніжені дерева й двори, а тоді крутнулася навколо й лягла на сидіння подрімати.

Я прокинулася й струснулася, коли машина зупинилась і Ґлорія вимкнула двигун. Вона розвернулася на своєму сидінні.

– Зараз обережно. Пам’ятаєш, я нагодувала тебе? Будь хорошою, Моллі.

Я махнула хвостом, почувши своє ім’я. Понюхала руки Ґлорії, коли ті наблизилися до мого горла, але м’яса в них не було. З раптовим клацанням мій нашийник упав і приземлився на сидіння. Я опустила до нього свій ніс.

Глорія вийшла з машини й відчинила дверцята.

– За мною. До ноги. Будь хорошою собакою. Не тікай.

Ми наближалися до будівлі з різкими собачими запахами. Ґлорія поштовхом відчинила парадні двері й постукала ногою, і я пішла за нею всередину. Там розташувалася маленька кімната з відчиненими дверима, крізь які було чути гавкіт, мабуть, понад дюжини собак.

– Агов? Агов? – гукнула Ґлорія.

Крізь відчинені двері вийшла жінка й усміхнулася.

– Так, я можу вам допомогти?

– Я знайшла цього бідолашного песика покинутого на вулиці, – сказала Ґлорія. – Важко сказати, як довго він живе так, сам-один, далеко-далеко від своєї родини. Це тут залишають загублених собак?

Раніше я вже бувала в таких місцях. Власне, трохи скидалося на те, куди ми із Сі Джей ходили гратися з Енді й Люком, хіба що тут жило набагато більше собак, стеля була низька, і не було великого приміщення, щоб люди сиділи на стільцях, – лише тісні проходи, заставлені собачими клітками.

Мене посадили в клітку з цементною підлогою довжиною лише кілька футів від воріт до будки. У конурі був шматок килимка, що зберіг запахи багатьох собак, та й саме повітря навколо мене пахло собаками, і лунав нескінченний гавкіт.

Коли входила жінка з водою чи їжею, я кидалася до воріт, махаючи хвостом, сподіваючись, що вона випустить мене. Я хотіла бігати, гратися і щоб люди мене гладили. Жінка була милою, але мене не випускала.

Решта собак здебільшого також кидалися до своїх воріт, коли вона опинялася поблизу. Багато хто з них гавкав, деякі сиділи тихо, поводячись так добре, як уміли. Жінка не випускала і їх.

Я не розуміла, що відбується й чому я тут, у місці, повному галасливих собак. Я так сильно тужила за Сі Джей, що почала сновигати, тихо підвиваючи, а тоді увійшла до будки й лягла на клаптик килимка, але не заснула.

Гавкіт, що ятрив мені вуха, був сповнений страху, подекуди гніву, інколи болю, часом смутку. Коли загавкала я, у моєму голосі чулися розпач і благання, щоб мене випустили з цього місця.

Уночі більшість собак заспокоїлися, але потім один із них почав брехати – це був коричнево-чорний пес у сусідній клітці, високий, худий і безхвостий, – це розпалило інших собак, і вже скоро всі гавкотіли знову. Дуже важко було заснути за таких обставин.

Я уявляла собі, як лежу на ліжку в ногах у Сі Джей. Іноді вночі там ставало надто спекотно, і я зістрибувала на підлогу, але зараз, так сильно скучивши за нею, я хотіла знову лежати на тому ліжку, хай як спекотно там не було. Прагнула відчути дотик її рук на своєму хутрі й знайомий чарівний запах її шкіри.

Наступного ранку мене випустили з клітки, відвели далі по коридору й поставили на стіл, зовсім як Ветеринари. Чоловік і жінка погладили мене, і чоловік зазирнув у вуха. Жінка взяла паличку й піднесла до моєї голови, однак чоловік тримав мені морду з обох боків, тож я не могла роздивитися, чи це не іграшка.

– Є дані, – сказала жінка.

– Так і знав, що вона чипована, – додав чоловік.

Мене повернули до клітки. Я була настільки розчарована, що ледь змогла піти на місце й лягти на килимку. Трохи погризла будку, але навіть від цього не полегшало. Я зітхнула й зі стогоном уляглася.