Брюс Кемерон - Подорож собаки

За кілька годин чоловік повернувся.

– Привіт, Моллі, – сказав мені.

Я сіла й замахала хвостом, з насолодою почувши своє ім’я. Він накинув мотузку мені на шию.

– Ходімо, дівчинко, до тебе тут дехто прийшов.

Я відчула запах Сі Джей тієї ж секунди, як чоловік відчинив двері в кінці коридору.

– Моллі! – гукнула вона.

Я кинулася до Сі Джей, а вона впала на коліна й обхопила мене руками. Я цілувала її в обличчя й у вухо і все бігала навколо неї, а мотузка волоклася за мною, зовсім мене заплутавши. Мені полегшало, і я плакала, плакала. Моя дівчинка сміялася.

– Хороша собака, Моллі, та сиди вже.

Важко було всидіти, але я знала, що маю бути хорошою собакою. Я сіла, махаючи хвостом, доки моя дівчинка стояла й розмовляла з чоловіком.

– Я так хвилювалася, – казала вона. – Гадаю, вона вибралася за ворота, коли той чоловік прийшов розчищати тротуар після великого снігопаду, що в нас стався.

Позаду, у глибині коридору, загавкотів високий чорно-коричневий пес, і всі приєдналися до нього. Я сподівалася, що незабаром їхні люди теж прийдуть забрати їх додому.

– Жінка, яка привезла її сюди, сказала, що вона бігала по вулиці.

– Це так не схоже на Моллі. Скільки з мене?

– Шістдесят доларів.

Я замахала хвостом, почувши своє ім’я. Сі Джей нахилилася погладити мене.

– Зачекайте, жінка?

– Якась заможна пані, – сказав чоловік.

– Заможна?

– Ну, знаєте. Новенький «кадиллак», дорого вдягнута, гарне волосся. Багато парфумів.

– Біляве волосся?

– Так.

Сі Джей глибоко вдихнула. Вона щось пошукала у своїй сумочці. Я уважно стежила, бо там у неї часто бували коржики.

– Подивіться, це вона? – Сі Джей перехилилася через конторку.

– Не думаю, що можу казати.

– Жінка на фотографії – моя мати.

– Що?

– Так.

– Ваша мати забрала вашу собаку? Не сказавши вам?

– Так.

Повисла тиша. Сі Джей була сердита й сумна водночас.

– Мені шкода, – промовив чоловік.

– Так.

У машині я опинилася на передньому сидінні.

– Я так за тобою скучила, Моллі. Так боялася, що з тобою щось станеться! – сказала Сі Джей та обійняла мене, а я лизнула її в обличчя.

– О Моллі, Моллі, – прошепотіла вона. – Дурненький ти шнудель, а не пудель.

Їй було сумно, попри те, що ми знову були разом.

– Мені дуже, дуже шкода. Не знала, що вона скоїть щось подібне.

Хоч за вікном було багато цікавого, я дивилася на неї, лизала руку й клала голову на коліна, зовсім як колись, маленьким цуценятком. Так приємно було сидіти поряд із нею, що мене швидко зморив сон.

Я прокинулася, коли машина сповільнила хід і різко повернула, наповнившись знайомими запахами. Ми були вдома. Авто затихло, і Сі Джей потяглася до мене, узявши мою голову в обидві руки.

– Тобі тут небезпечно, Моллі. Не знаю, що робити. Не можу довіряти Ґлорії, щоб не зашкодити тобі. Я померла б, якби з тобою щось трапилося, Моллі.

Я злегка помахала хвостом. Сі Джей випустила мене з машини, і я покрокувала крізь талий сніг до парадних дверей – так приємно бути вдома. Сі Джей відчинила двері й увійшла, а тоді ахнула. Її миттєво охопив страх.

– Шейне!

У вітальні сидів друг Сі Джей Шейн. Він устав, але я не підійшла до нього й не стала махати хвостом. Було щось неправильне в тому, що він тут, сам у будинку.

– Привіт, Сі Джей.

– Як ти сюди потрапив?

Шейн опустився на коліно й плеснув у долоні.

– Цу-цу, Моллі.

Він нього пахло димом. Я залишилася біля Сі Джей.

– Шейне? Я спитала, як ти потрапив у дім?

– Просунув граблі крізь собачі двері й повернув засув, – сказав він сміючись.

– Що ти тут робиш?

– Чому ти мені не зателефонувала?

– Ти маєш негайно забиратися звідси. Не можна ввалюватися до мене в дім!

Сі Джей сердилася. Я уважно спостерігала за нею, питаючи себе, що відбувається.

– Ти не залишила мені вибору. Повністю ігноруєш мене.

– Так, саме так люди й роблять, коли розходяться, Шейне. Припиняють розмовляти між собою. Можеш поґуґлити.

– Нічого, якщо я тут закурю?

– Ні! Я хочу, щоб ти пішов.

– Я не піду, доки ми це не обговоримо.

– Не обговоримо що ? Шейне, ти… – Сі Джей глибоко вдихнула. – Ти мені разів тридцять надзвонював о другій ночі.

– Справді? – розсміявся Шейн.

Я чула, як під’їжджає авто, і підійшла до вікна глянути, хто це. Двері машини відчинилися – то був Роккі! Трент теж вийшов. Роккі побіг задерти лапу на дерево.

– Хтось прийшов, – сказала Сі Джей.

– Мені зачекати нагорі?

– Що? Схибнувся? Я хочу, щоб ти пішов.