Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Погляньте на це, – сказала Енді й підійшла до мене. – Гей, Моллі, ти цього від Люка навчилася?

Я замахала хвостом. Однак смачненького не отримала. Натомість Енді відвела мене назад до Сі Джей.

Енді мені справді подобалася. Подобалось, як вона віталася зі мною з усіма тими обіймами й цілунками, яких тільки може прагнути собака. Але я вважала, що нечесно з її боку пригощати Люка, а мене – ні.

Коли ми повернулися додому, Ґлорія рада була бачити Сі Джей, мене ж ігнорувала, як завжди. Я засвоїла, що слід триматися подалі від жінки, яка ніколи не розмовляла зі мною, не годувала мене й більшість часу навіть не дивилася в мій бік.

– Гадаю, цьогоріч нам слід улаштувати різдвяну вечірку, – сказала Ґлорія, тримаючи в руці записник і махаючи ним перед Сі Джей. – Щось дуже вишукане. З ресторанними стравами. З шампанським.

– Мені сімнадцять, Ґлоріє. Мені не можна пити шампанське.

– Ой, та ну, це ж Різдво . Можеш запросити кого хочеш, – продовжувала Ґлорія. – Ти зустрічаєшся з кимось особливим?

– Ти ж знаєш, що ні.

– А як же той гарний юнак, Шейн.

– Ось тому я й не питаюся в тебе, кого вважати гарним юнаком.

– Я запрошу Джузеппе.

– Кого? А що сталося з Ріком?

– А, Рік? Він виявився не тим, ким я думала.

– То тепер ти зустрічаєшся з батьком Піноккіо?

– Що? Ні, з Джузеппе. Він італієць. Із Сент-Луїса.

– То он де розташована Італія? Не дивно, що в мене так погано з географією.

– Що? Ні, я маю на увазі справжню Італію.

– Ти допомагаєш йому купувати будинок чи що?

– Ну, так, так. Звісно.

Я увійшла на кухню перевірити, чи, бува, чогось їстівного не впало на підлогу. Ось тоді я й побачила чоловіка, який стояв надворі, вдивляючись крізь скляні двері. Я загавкала, попереджаючи про небезпеку.

Чоловік миттєво розвернувся й утік. Сі Джей увійшла на кухню.

– Що сталося, Моллі? – спитала моя дівчинка.

Вона підійшла до дверей і відсунула їх, а я вибігла у двір. Запах чоловіка стояв у повітрі, і я швиденько простежила його до зачинених задніх дверей. Я знала цей запах, знала, кому він належить. Шейнові.

Сі Джей покликала мене назад до будинку.

– Ну ж бо, Моллі, тут надто холодно, – сказала вона мені.

Наступного разу, коли ми завітали до Енді, вона підійшла до нас, доки Сі Джей струшувала сніг із черевиків.

– Гей. Хочу сьогодні дещо спробувати.

– Звісно, – сказала Сі Джей.

Це була та сама гра, у яку щодня грала Енді. Мені вона не здавалася такою розвагою, як, наприклад, потягати каната й поганяти м’ячика, але такі вже люди – у їхній уяві гра зазвичай не така весела, як у собак. Люди сиділи на стільцях, широко розставлених від одного краю великої кімнати до іншого. Енді сказала Сі Джей тримати мій повідець, і ми підійшли до людини в дальньому кінці – жінки в хутряних чоботах із котячим запахом.

– Привіт, як тебе звати? – спитала вона, простягаючи руку, щоб я її лизнула.

Її пальці мали терпкий присмак.

– Це Моллі, – сказала Енді. Я помахала хвостом, почувши своє ім’я.

Ми разом підійшли до наступної людини, а тоді до наступної, щоразу даючи їм час погладити мене й поговорити зі мною. Але мене нічим не пригощали, хоч я й відчувала, що один чоловік тримав щось сирне в кишені.

Потім ми підійшли до жінки, чиї руки пахли рибою. Вона нахилилася погладити мене, і я відчула той самий запах, подібний до присмаку на моєму язику, коли я була Дружком, той самий, яким дихав лисий чоловік, що розмовляв із Сі Джей.

– Привіт, Моллі, – сказала жінка.

Я відчула, як злегка напружилась Енді, коли ми рушили далі, і тоді збагнула: ця гра має бути пов’язана із запахом. Я повернулася до жінки й лягла, схрестивши лапи.

– Ось воно! – Енді заплескала в долоні. – Хороша собака, Моллі, хороша собака!

Енді пригостила мене. Я вирішила, що гра мені подобається, і замахала хвостом, готова грати знову.

– То Моллі просто здогадалася про це? – спитала Сі Джей.

– Ну, не все так просто. Гадаю, усі собаки здатні визначити запах, та не обов’язково пов’яжуть його із сигналом, який мають дати нам. Але Моллі спостерігала за Люком – бачила, як вона схрестила лапи, зовсім як він? Ніколи не чула, щоб собака навчився цього, просто спостерігаючи за іншим, але ж це так – іншого пояснення бути не може.

Енді опустилася на коліна й поцілувала мене в ніс. Я лизнула її обличчя.

– Моллі, ти геній, справжній геній серед собак.

– Ти гудель, Моллі, – сказала Сі Джей. – Трохи геній, трохи пудель. Гудель.

Я помахала хвостом, насолоджуючись увагою.