Сергей Батурин - Кава по-польськи

Що дивно, у двоповерховому старовинному особняку був ліфт. Ірина завела мене до кабіни: на панелі скромно вишикувалися всього три кнопки, сексапільна прес-аташе натиснула на нижню, номер нуль.

Про що думає чоловік, коли підозрює, що його підстерігає непередбачувана небезпека? Хто про що, а я чомусь подумав: от у тебе й з’явився шанс на власні очі пересвідчитися, чи знався Кассій Дармопук на “красівих попаХ". Двері ліфта зачинилися, й він рушив -зрозуміло, вниз.

Це був не підвал — якийсь підземний палац, що не снився й королеві гномів з країни Оз. Та й то не дивно: усі сто років, що пройшли відтоді, як чаклун із Чіттенанго [44] Ліман Френк Баум (Lyman Frank Baum). створив ту казкову землю, інтер’єрний дизайн крокував уперед семимильними стрибками. Ну, невже міг великий казкар уявити скляну підлогу з багатошарового загартованого скла, одна половина котрої світиться, а друга є акваріумом із барвистими живими заморськими рибками й вибагливими небаченими водоростями? Хіба знав, що можна виробляти із полірованим каменем й нікельованим металом? Ну, це в залі, а нам, виявляється, сюди, в коридор. Тут скромніше, але теж по-багатому.

Моя проводжата йшла трохи попереду, і я, косуючи на іі тильні опуклості, вирішив, що рацію Валерій мав, дійсно, гарні в неї сідниці.

— А тут, — показала раптом на матові скляні двері із логотипом фірми, — у нас центр релаксації.

Судячи з легкого залишкового запаху розпареного березового листя, парна лазня в них там.

— Це, — на наступні двері, — тренажерний зал. А нам — сюди.

То була звичайна кімната, хіба що без вікон: дощата підлога, стіни оздоблені вагонкою ПХВ, такою точно, як Віолка планує нам на лоджію. Стеля, вибілена крейдою. Квадратів двадцять, не більше. Під стінкою — сейф. Посередині — велике зручне крісло на манер кос-монавтського чи стоматологічного, увінчане в головах пластиковим ковпаком на шарнірі, схожим на ті, що колись були в жіночих перукарнях. А на стіні — кілька книжкових поличок, на них — сотні коробочок із синіми лазерними лисками, такими точно, у Валерія були під ванною. Один з них — із натхненням — у мене і зараз у сумці, а сумка — на плечі.

Опа-опа, Америка-Європа! А Кмітливий казав, що писали за його участі на магнітну плівку! Значить, хтось перегнав сигнали на диски, отже, є й комп, на вінчестері котрого вони теж можуть зберігатися!

— Оце — той пристрій, котрим ви так цікавитеся, Олексію Володимировичу, — сухо сказала Ірина й кивнула в бік крісла.

— УД-1? — уточнив я.

— Ні, тієї установки вже не існує. Розібрали, — гмикнула вона, — й на брухт здали.

Ти прокололася, дамочко! Саме цією фразою добивав я в кафе “Шапіто” на Євбазі доцента-шанувальника надзвичайно дорогих костюмів, невдатного водія іномарок, колишнього улюбленого учня генія-безсребреника, котрий на десятиліття випереджав світову науку. Виходить, що між питтям кави в місці колишнього переховування студентів гуманітарного корпусу столичного педінституту від ревних хоронителів засад та підвалин наукової і марксистсько-ленінської чистоти радянської педагогічної науки та аварією на дорозі респектабельний Петро Іванович принаймні говорив із тобою по телефону (он як тицяв у клавіатуру, сидячи в машині), а, зважаючи на його обережну поведінку, можна припустити, що й приїздив до тебе.

— А це що ж таке? — якомога уважніше розглядав я цей шедевр сучасної ергономіки.

— УДЛ, — пояснила сексапільна бюстоно-сиця. — Комплекс нового покоління. Діючий зразок...

Вона, мабуть, гадала, що я зажадаю роз-шифровки абревіатури, а мені не треба. Ясний пень: установка Джавахішвілі-Лупащенка. Талановитий учень перегнав записи з плівок на болванки, модернізував винахід учителя відповідно до новітніх досягнень (он якийсь блок із USB [45] USB (англ. Universal Serial Bus, абревіатура читається ю-ес-бі) — укр. універсальна послідовна шина, призначена для з'єднання периферійних пристроїв. Символом USB є чотири геометричні фігури: квадрат, трикутник, велике коло та мале коло. -портом, вмонтований під сідушку).

— Ціле десятиліття після того, як Степан Миколайович узяв під себе “Діпроелектрон”, — почала свою розповідь пані Сікорська, — до цих розробок просто не доходили руки. Державне фінансування припинилося, винахідник помер, учасники групи розбіглися куди очі бачили... Хто в бізнес, хто на викладацьку, а деякі — й за кордон. Замовлень на розробки — кіт наплакав... Інститут у боргах був, на межі банкрутства... Поки оптимізували колектив, відремонтували приміщення, борги позакривали...