Сергей Батурин - Кава по-польськи

— Давайте спробуємо, чи що... — невпевнено поліз я в крісло, притуливши сумку з протилежного від ноутбука боку.

— Вмощуйтеся зручніше, — порекомендувала ця майже Ассоль, напнула мені на голову пластикового ковпака, промовила “з Богом” (цікаво, чи не дідьку вона молиться?) й запустила програму.

...Нічого такого унікального натхненний Ляхов не переживав. Мене, наприклад, коли я, окрилений неочікуваним розквітлим коханням, писав “Загадку однієї експедиції”, ков-басило значно більше. Цікаво, коли ця краля очкує моєї смерті? Некронавт, казав Лупащенко, пройшов точку неповернення. Один рятувальник колись говорив мені, що потопельника можна повернути до життя, якщо пройшло не більше восьми хвилин з моменту зупинки дихання. Потім, мовляв, настають незворотні зміни в тканинах мозку. Я лежу від сили п’ять... А скільки ж, цікаво, нещасний учасник експерименту діставався до тієї точки? Про всяк випадок я завмер і намагався не дихати. Шерех, приглушений ковпаком, потім — тиша та запах молодого, здорового та чистого жіночого тіла. Це вона схилилася наді мною й розбирає, дав я дуба чи ще не встиг. Ведмідь сказав “Сюрприз!” [48] Модна років із п’ять тому картинка з Інтернету. — вирішив я, різко зняв з голови шолом і спитав:

— Значить, отак ти вбила Валерія?

Вона відсахнулася від мене, як Росія від Дантеса. Віддаю дамочці належне — за мить вона опанувала себе й заверещала:

— Хлопці!

Спортивні чуваки у вишуканих — навіть Бобчинський із Добчинським не покривилися б — класичних костюмах поперли в кімнату. Очевидно, чекали за дверима, коли тіло треба буде виносити. Та тіло виноситися не бажало: вихопило з сумки так вчасно подарованого йому шокера й зістрибнуло з космічного крісла.

На вахті цих молодців, най би в них сраки по швах репнули, було лише двоє. Тепер же їх виявилося четверо. І всі — з бейджиками. Першим на мене сунув мій знайомець із набитими кулаками.

Лице в мене інтелігентне, зріст середній, статура міцна, але не богатирська. Ще й старший я від нього років на десять-п’ятнадцять, і противник мене недооцінив: замість спробувати ошелешити феєрверком із урокенів, різних там дзукі й маваші-ґірі, він, не зважаючи на шокер у моїй руці (хіба зуміє його застосувати цей ботан?), вирішив просто збити мене з ніг потужним поштовхом правиці в груди. Коли я ходив до секції, то майстром не став, так, середньої руки бійцем, та й не тренований я давно, але, людоньки! Це вже надто примітивний напад. Базовим рухом я пішов з лінії атаки, притулив свою зброю до його сідниці й задоволено всадив туди всі кіловольти, на які здатна потужна електрична дуга. Ви знаєте, ця штука таки працює: “каратист” вирубився якісно. Братела схибив, мов Акела, — промайнуло чомусь у мене.

Навіть не беручи до уваги фіфочку — їх усе одно виходить троє на одного. Якщо ви не Чак Норріс, не Боло Йенґ чи Дон Дракон, таке співвідношення вам навряд чи сподобається. І я дуже пошкодував, що мій добрий друг із гумовими кулями діаметром дев’ять міліметрів лежить зараз вдома, а не у кишені моїх брюк. Тим паче, що ефект несподіванки вже пройшов, і хлопці були готові. Я відступив до стіни — крім неї, мені нікому прикрити спину — і, вирішивши продати своє життя якомога дорожче,

Раптом двері з громом — наче хто з ноги відкрив — розчахнулися й до кімнати по підлозі закотився чорний металевий циліндр із отворами, просвердленими в корпусі. Мої опоненти, на відміну від мене, в центрі бойової підготовки не вчилися й світлошумової гранати раніше не бачили. Поки вони витріщалися, я заплющив очі, прикрив голову (а раптом “подарунок” не простий, а з начинням? [49] Деякі світлошумові гранати під час вибуху розкидають довкола себе гумові кулі. ) згином вільної від зброї руки й присів.

Оце гахнуло, так гахнуло! Досі, як згадую, у вухах дзвенить. Так і мусило — замкнений простір. Від цих гранат людина тимчасово втрачає зір, а частково — й слух. Я не став розбиратися, хто там бавиться спеціальною піротехнікою, підскочив до найближчого ворога й пригостив його струменевим шоком. У двері якось надзвичайно вправно заскакували здоровані в камуфляжному одязі й з автоматами. Вони знали, що їм робити: в’язали драбів, а мене не чіпали. Дежавю якесь — щось подібне я не так давно вже бачив на дачі Віолчиних родичів. Для того, очевидно, аби остаточно добити мене вже баченим, на місці побоїща виник Віталій Валентинович, підійшов до міс Красівої Попи, що із тупим бездумним лицем сиділа на підлозі, ошелешена вибухом і спалахом, та елегантно прикрасив її не менш гарні ручки новенькими блискучими кайданками. Потім він повернувся до мене й із кумедною беззвучністю заворушив губами. Я покрутив головою, пальцем показав на вухо, а мій рятівник у відповідь із розумінням кивнув. У мене ж лише слух тимчасово відібрало, але не мову. Стриматися я не зміг.