Сергей Батурин - Кава по-польськи

— Так, я вас пізнав.

— Я хочу попередити: вам загрожує смертельна небезпека.

Не сказати, що таке приємно чути:

— Від кого, часом не знаєте?

— Ні, просто відчуваю. Будьте дуже уважним і обережним: ваш ворог поряд і він безжальний.

Я сказав “дякую” і вона перервала зв’язок. Знаєте, це вже повна Лаша-тумбай! Дійсно, можливо, що я після історії з пайцою хана Ґерая так запишався своїми здібностями читати “мутні ситуації”, що загрався й не відчуваю небезпечної дистанції? Троє зрілих, повних сил чоловіків, недурних і не без досвіду, були більше чи менше втаємничені щодо “цікавих дослідів”, здійснюваних маловідомим генієм під патронатом військових та спецслужб в кінці вісімдесятих років. Тепер двоє померли, а третій, як сказала та недобра тітка, “дуже сильно розбився”. Може, дійсно: здриснути звідси поки живий і цілий? Як проголошує народна мудрість: “ На х...ра воно мені: батько п’яні, а я ні?” [43] Ніяка це не народна мудрість, а перифраз відомої в 20-их роках ХХ ст. частівки: « Батько в ТСОЗ-і, а я ні— / На х...ра воно мені? / Батько в ТСОЗ-і, мати в в ТСОЗ-і / Копирсаються в навозі». ТСОЗ-и (товариства спільної обробки землі) — попередники створених пізніше колгоспів. У мене он з Віолеттою заява в РАГС-і, весілля яке-не-яке передбачається... Радомир хотів знати правду про смерть Валерочки? От віддам йому сині диски, розкажу все, що знаю — хай далі сам розбирається! Стояв я отак, курив галльські сигарети й потроху схилявся дослухатися до народної мудрості. Ще хвилина і я, слово честі, розвернувся й пішов би геть, та тут на порозі прохідної з’явилася Ірина й привітно замахала рукою. Шляхи для відступу було відрізано, і я повихляв долонею у відповідь.

...Ми пройшли з нею повз охорону, і вона повела мене не вглиб інституту, не кудись до лабораторій чи дослідних відділів та секцій, — а тут напевне такі є, он будівля яка здорова, цілих десять поверхів, — ні, попрямували ми через хол на чорний хід — до інститутського подвір’я. Я озирнувся: звичайний собі вестибюль, з колонами, праворуч і ліворуч — коридори зі скляними дверима, прямо — ліфти, а поруч — сходи, там же — вихід на їхнє обійстя. Крім двох охоронників у синіх одностроях на вахті, ми не зустріли ані душі: це, мабуть, спрацював феномен моментального спустошення установ улітку по п’ятницях.

Двір собі, як двір: газони, кущі майстерно підстрижені, кілька будівель, прекрасно доглянутих, до речі. Це, з великими ворітницями, пофарбованими в сірий стандартний колір, звісно, гаражі, а там, далі — легендарні майстерні, що першими в місті замість якихось військово-космічних приладів почали виробляти високотехнологічні вікна з подвійним склопакетом, та, мабуть, склад. Але йдемо ми не туди — моя провідниця впевнено крокує до чепурненького, зведеного ще, мабуть, у позаминулому столітті, двоповерхового флігеля, розташованого трішечки осторонь, подалі від гуркоту майстерень та лабораторій із їх інтелектуальним перенавантаженням.

Ірина мовчить, вона взагалі нічого, крім “здрастуйте”, сьогодні й не сказала, якщо, звісно, не брати до уваги попереднього телефонного скрекоту, і я видаю перше, що вигадав на ходу:

— У цьому будиночку раніше, мабуть, партком був.

— Чому партком? — здивувалася вона. — Зовсім не партком. На першому поверсі — відділ перспективних розробок, на другому — студія технічної естетики.

Я не втримався:

— А тепер?

Ірина якось дивно глянула на мене:

— Знизу — служби нашого концерну, згори — тутешній офіс Степана Миколайовича... був.

У конторі покійного олігарха охорона була зовсім не така, як при вході до інституту. Там-то літні дядьки в синіх зім’ятих мундирах, а тут — молодики в класичних костюмах із спортивними фігурами й чіпкими поглядами. Теж двоє. Обидва — в краватках та з бейджами “Концерн “Центрінвест”. Служба безпеки”.

Брюки відпрасовані — об стрілки порізатись можна. А цивільні шати на них сидять, мов військові строї. Ці хлопи, думаю, навіть крутіші за тих, що стережуть центральний офіс, де я вперше стикнувся з Іриною й пив каву в товаристві сучасних нащадків героїв російського класика.

Один з легенів, здалося мені — старший серед них, взяв моє редакційне посвідчення, прискіпливо вивчив.

— Будь ласка, — дуже толерантно промовив він та повернув документ. Кинулося у вічі: кісточки тильної сторони його долоні були набиті, як у бійців жорстких видів єдиноборств. Каратист, мабуть.

Я колись працював в охороні, навіть курс навчання в центрі бойової підготовки проходив, так що про дії сек’юріті можу судити досить професійно. Те, що драб не записав мене до журналу відвідувачів, котрий, до речі, лежав у нього на столі, мене категорично не радувало. Я ж навіть нікого не попередив, куди йду.