Сергій Батурин: Охоронець

Прискіпливий знавець історії може сказати: не все тут точно. Нехай. Розповідь моя не про це…

Сергій Батурин

— Пане полковнику, в селі чисто: ані наших, ані червоних, — доповів поручик Кравцов, що тільки-но повернувся зі своїми людьми із розвідки. — В селі півтори сотні хат, маєток тутешнього поміщика пограбований мужичками, садиба покинута.

Полковник Алі Ізенбек подивився на свій загін; на тих, що пройшли з ним крізь пекло боїв та примудрилися лишитися живими. Офіцери, гімназисти, реалісти, студенти — нижніх чинів було обмаль — сірі від бруду і постійного перевантаження, ледь трималися на ногах. «Необхідно перепочити», — вирішив полковник, глянув ще раз у бінокль на баню дзвіниці, що виблискувала золотом хреста, на село, яке лежало перед ним у великій балці, на став, що блищав ліворуч від бані, і вирішив:

— Займаємо село. Передовий взвод — поручика Кравцова. Штаб розмістіть в садибі. Капітане Кирюшин, розставте пости, кулемет — на дзвіницю.

— Слухаю, Алі Шамілевич, — приклав руку до козирка штабс-капітан Кирюшин. Поручик, козирнувши, по-стройовому повернувся на пружних жилавих ногах і зник. Розхристаною ходою попрямував до своїх людей і Кирюшин.

Олексій Кравцов та Костянтин Кирюшин були друзями ще з дитинства: їхні батьки, звичайні київські інтелігенти, мешкали в одному будинку по Микільсько-Ботанічній; однолітки, вони разом зростали, ходили до однієї Київської 1-ї гімназії, разом вступили до Політехнічного інституту. Загалом безтурботні, не уявляли вони себе нарізно, але були разюче відмінними: Олексій — розсудливий, поміркований, впевнений у собі і загальний улюбленець Костя — веселий, дотепний жартівник, охочий до танців та вечірок.

Чотирнадцятий рік розвів друзів по різних фронтах. Прапорщику Кравцову дісталася війна важка, кривава, жорстока та нецікава — просто виснажлива щоденна бойова праця, і він робив її впевнено та гідно, поступово зростаючи у чинах і одержавши поранення вже на першому році війни. Він мав стійку репутацію надійного офіцера. Чомусь нікому не спадало на думку: якби інша ділянка фронту або хоч би не служба у піхоті, Кравцов міг би виявити себе значно краще.

Кирюшину ж пощастило: його служба виявилася ланцюжком яскравих подій, послідовність яких він і сам не міг би відновити. Йому довелося і політати не аероплані з поштою командувача, і приймати якихось високих гостей, яким закортіло неодмінно відвідати фронт, і бути офіцером для доручень у вельможного генерала, що давав більше балів, ніж баталій. Якось він знайшов при вбитому німецькому офіцерові папери, приніс їх до штабу і був відзначений — документи виявилися важливими.

Після жовтня сімнадцятого року, коли більшовики захопили владу, фронт розвалився, і друзі незабаром зустрілися у Києві. Потім, у війську Скоропадського, у Добрармії — вони вже були разом.

Дорога спускалася вниз до села Великий Бурлук повз кладовище з недобудованою капличкою (будувати кинули давно, принаймні кілька років тому), раптом пірнула між двома урвищами («Погане місце», — подумав полковник), повертала ліворуч коло зелених воріт з намальованими лебедями і викочувалась на центральну, так-сяк вимощену каменем, вулицю села. Ліворуч, трохи осторонь, біліла будівлями панська садиба. Праворуч — церква. На дзвіницю вже встановлювали ручний кулемет.

Полковник ступив на ґанок панського будинку і озирнувся. За садибою лежав великий замулений став. Вода шуміла на греблі. Колись, ще у мирний час, полковник любив посидіти з вудкою. Що то за риба — справжній дорослий карась… Клюне раз, вдруге, наче куштує наживку, поведе поплавець і раптом покладе його на поверхню води. Саме в цей момент треба підсікати: різко, але не сильно, щоб риба добряче начепилася на гачок…

У будинку тупотів та голосно віддавав розпорядження поручик, там стукотіло, грюкало, дзвеніло… Полковник витяг портсигар: лишилося всього п’ять цигарок, і де брати їх надалі — невідомо. Він плеснув себе по кишені у пошуках вогню, і раптом до нього підкотився невисокий чолов’яга — чорний, побитий сивиною чуб, прозорі очі, смаглявий, вдягнений у щойно витягнуту — усю в складках — зі скрині довоєнну ще, провінційну якусь маринарку. Сивуватий вклонився раз і вдруге, простяг полковникові довоєнні ж сірники і заговорив. Його мова була типовим суржиком — жахливою мішаниною українських і російських слів, якою в Україні часто-густо розмовляють у межових з Росією краях. Щоправда, є й друга категорія носіїв суржика: люди, які легко зреклися рідного, але так і не спромоглися як слід навчитися чужому. До таких, без сумніву, належав і цей чоловік: