— Пан ахвіцер, дозвольте представиця: Андрій Васильович Сушко, мєсний агроном і вправитель!
— Як ви пройшли повз охорону? — здивувався полковник.
— Охранєніє стоїть вокруг усадьби, а я живу тут, в хлігелє, — Сушко показав мізинцем на дивом вцілілу будову.
— І чого ж вам треба, пане… — полковник на мить затнувся — агрономе?
— Списочок, — Сушко поліз за пазуху і витяг десь аж з-під пахви складений вчетверо папірець.
— Списочок? — здивувався офіцер. — Який ще списочок?
— Мужиків, которіє вбивали хазяїв та грабували імєніє, — з готовністю пояснив управитель. — Я говоріл: не робіть бєззаконіє, вернеться настояща власть, а вони…
Полковник, скривившись, розвернув реєстр: дрібними літерами у два стовпчики записано було дев’яносто сім прізвищ.
— Е, голубе, та тут все село!
— Пошті што. Батюшка не брав, староста, а так… Которі на Дубині живуть, на хуторі, як прибігли, то вже не било што брать.
— Так їх у списку нема? — здогадався полковник.
— Нікак нєт, — моргнув агроном.
— А сам — брав?
— Ісключітельно на сохранєніє, — з готовністю доповів місцевий управитель, — сапоги для охоти, колеса резинові от екіпажа, стуло, крісло і портрєт у рамі.
Полковник склав аркуш і рішуче відправив його у кишеню галіфе:
— Це потім. Поручик Кравцов! — гукнув голосно.
Десь у будинку загрюкали чоботи, і незабаром з’явився поручик.
— Олексію Миколайовичу, рекомендую: пан… е-е-е-е-…
— Сушко, — підказав поспіхом сивуватий.
— Сушко, місцевий агроном. Він допоможе придбати провіант та роздобути фураж.
Добродій у маринарці витріщився на білогвардійців.
— Всього найліпшого, пане агрономе, — полковник стримано кивнув, розвернувся і ввійшов до будинку. Агроном застиг німо та спантеличено: не таким мріялося йому повернення «настоящої власті».
Кравцову було ніколи чекати, поки прийде до тями спантеличений управитель, він двома пальцями взяв Андрія Васильовича за рукав десь біля ліктя і несильно, але відчутно посмикав. Від маринарки повіяло знайомим духом.
— Нафталін? — згадав поручик.
— До войни у самому Києві купляв — потвердив Сушко. — Ах, які билі магазіни в Києві до войни!
«Розкажи мені», — подумав поручик і рішуче нагадав:
— Пане агрономе, не час поринати у спогади: чули наказ полковника? По провіант алюр три хрести-марш-марш!
— Будете рєквізірувать? — здогадався Сушко.
— В цьому, слава Богу, потреби немає.
— Платитимете? — здивувався «вправітєль».
— Пане агрономе, займемося ділом, — не відповів на запитання Кравцов і чемно, але впевнено розвернув Сушка за плече в бік села.
Полковник пройшов будинком: всюди спустошення. Він намагався уявити, як тут було ще кілька років тому: ось вітальня, дитяча, кабінет господаря, бібліотека… На підлозі купа скалічених книжок: їх топтали брудними чобітьми, рвали аркуші, відривали палітурки.
А це що у кутку? Якісь невеличкі і дуже давні на вигляд дошки, безладно накидані, а деякі ще й поламані — видно, не так давно. Ізенбек взяв одну, покрутив перед світлом: на дошці блякло, але досить розбірливо було написано щось старовинною кирилицею. Полковник цікавився колись давньоруською і старослов’янською мовами, а тому спробував розібрати текст.
— Ваше високоблагородіє, — доповів ззаду недоладно гучний голос, — капітан Кирюшин велів передати, що обід готовий, пани офіцери чекають на вас у вітальні.
Полковник озирнувся: юнкер Малород виструнчився у дверях. Очі юнкера блищали, і смішно стирчали його юнацькі вуса.
— Дякую, голубчику, зараз іду. Зробіть таку ласку: зберіть всі ці дошки та принесіть у вітальню.
— Вправний в тебе синок виріс, ковалю, — сказав воєвода, ледь увійшовши до кузні. — Час його до справи прилаштовувати.
— Він і так при справі, боярине, — спохмурнів коваль, — за підручного у мене.
Помовчав, втер піт і додав:
— Невдовзі майстром стане.
— В тебе він біля ремесла, ковалю, а в князя при справі буде.
— Не можеш ти його просто так взяти, воєводо Претич, — зблід коваль. — Я тобі не холоп, я — вільна людина.
— Ти мені не холоп, та князь тобі — господин!
В очах воєводи заколихався каламутний гнів:
— Збирай сина, Славе, не сердь мене, а зі мною й князя!
Мить по тому уже спокійно сказав:
— А підручних я тобі завтра трьох дам.
Коваль стиснув молоток, — пальці побіліли — і вимовив:
— Йди, Туре!
Той подивився на батька. Сивий та могутній, він стояв нерухомою брилою у своїй старій кузні. Хлопець покинув міхи і ступив було до нього, — обійняти на прощання, — але Слав, уже голосно й владно, наказав:
Читать дальше