Сергій Батурин - Охоронець

— Пан ахвіцер, дозвольте представиця: Андрій Васильович Сушко, мєсний агроном і вправитель!

— Як ви пройшли повз охорону? — здивувався полковник.

— Охранєніє стоїть вокруг усадьби, а я живу тут, в хлігелє, — Сушко показав мізинцем на дивом вцілілу будову.

— І чого ж вам треба, пане… — полковник на мить затнувся — агрономе?

— Списочок, — Сушко поліз за пазуху і витяг десь аж з-під пахви складений вчетверо папірець.

— Списочок? — здивувався офіцер. — Який ще списочок?

— Мужиків, которіє вбивали хазяїв та грабували імєніє, — з готовністю пояснив управитель. — Я говоріл: не робіть бєззаконіє, вернеться настояща власть, а вони…

Полковник, скривившись, розвернув реєстр: дрібними літерами у два стовпчики записано було дев’яносто сім прізвищ.

— Е, голубе, та тут все село!

— Пошті што. Батюшка не брав, староста, а так… Которі на Дубині живуть, на хуторі, як прибігли, то вже не било што брать.

— Так їх у списку нема? — здогадався полковник.

— Нікак нєт, — моргнув агроном.

— А сам — брав?

— Ісключітельно на сохранєніє, — з готовністю доповів місцевий управитель, — сапоги для охоти, колеса резинові от екіпажа, стуло, крісло і портрєт у рамі.

Полковник склав аркуш і рішуче відправив його у кишеню галіфе:

— Це потім. Поручик Кравцов! — гукнув голосно.

Десь у будинку загрюкали чоботи, і незабаром з’явився поручик.

— Олексію Миколайовичу, рекомендую: пан… е-е-е-е-…

— Сушко, — підказав поспіхом сивуватий.

— Сушко, місцевий агроном. Він допоможе придбати провіант та роздобути фураж.

Добродій у маринарці витріщився на білогвардійців.

— Всього найліпшого, пане агрономе, — полковник стримано кивнув, розвернувся і ввійшов до будинку. Агроном застиг німо та спантеличено: не таким мріялося йому повернення «настоящої власті».

Кравцову було ніколи чекати, поки прийде до тями спантеличений управитель, він двома пальцями взяв Андрія Васильовича за рукав десь біля ліктя і несильно, але відчутно посмикав. Від маринарки повіяло знайомим духом.

— Нафталін? — згадав поручик.

— До войни у самому Києві купляв — потвердив Сушко. — Ах, які билі магазіни в Києві до войни!

«Розкажи мені», — подумав поручик і рішуче нагадав:

— Пане агрономе, не час поринати у спогади: чули наказ полковника? По провіант алюр три хрести-марш-марш!

— Будете рєквізірувать? — здогадався Сушко.

— В цьому, слава Богу, потреби немає.

— Платитимете? — здивувався «вправітєль».

— Пане агрономе, займемося ділом, — не відповів на запитання Кравцов і чемно, але впевнено розвернув Сушка за плече в бік села.

Полковник пройшов будинком: всюди спустошення. Він намагався уявити, як тут було ще кілька років тому: ось вітальня, дитяча, кабінет господаря, бібліотека… На підлозі купа скалічених книжок: їх топтали брудними чобітьми, рвали аркуші, відривали палітурки.

А це що у кутку? Якісь невеличкі і дуже давні на вигляд дошки, безладно накидані, а деякі ще й поламані — видно, не так давно. Ізенбек взяв одну, покрутив перед світлом: на дошці блякло, але досить розбірливо було написано щось старовинною кирилицею. Полковник цікавився колись давньоруською і старослов’янською мовами, а тому спробував розібрати текст.

— Ваше високоблагородіє, — доповів ззаду недоладно гучний голос, — капітан Кирюшин велів передати, що обід готовий, пани офіцери чекають на вас у вітальні.

Полковник озирнувся: юнкер Малород виструнчився у дверях. Очі юнкера блищали, і смішно стирчали його юнацькі вуса.

— Дякую, голубчику, зараз іду. Зробіть таку ласку: зберіть всі ці дошки та принесіть у вітальню.

— Вправний в тебе синок виріс, ковалю, — сказав воєвода, ледь увійшовши до кузні. — Час його до справи прилаштовувати.

— Він і так при справі, боярине, — спохмурнів коваль, — за підручного у мене.

Помовчав, втер піт і додав:

— Невдовзі майстром стане.

— В тебе він біля ремесла, ковалю, а в князя при справі буде.

— Не можеш ти його просто так взяти, воєводо Претич, — зблід коваль. — Я тобі не холоп, я — вільна людина.

— Ти мені не холоп, та князь тобі — господин!

В очах воєводи заколихався каламутний гнів:

— Збирай сина, Славе, не сердь мене, а зі мною й князя!

Мить по тому уже спокійно сказав:

— А підручних я тобі завтра трьох дам.

Коваль стиснув молоток, — пальці побіліли — і вимовив:

— Йди, Туре!

Той подивився на батька. Сивий та могутній, він стояв нерухомою брилою у своїй старій кузні. Хлопець покинув міхи і ступив було до нього, — обійняти на прощання, — але Слав, уже голосно й владно, наказав: