— Я, синку, навчав ратній справі багатьох. І Лавра я вчив. Якось приїхав один з моїх учнів — Вишата. Гарний, ставний, срібна гривна на шиї; років п’ять мене не бачив. «Ти, — каже, — Вовче, міцний ще, як молодий боровик». Так воно, прізвисько, і вчепилося. А Лавром його звуть… Бачив, він хрестить себе? І ті двоє — Симеон та Федір. Всі вони — християни. Ані в Перуна не вірують, ані в Стрибога. Велесу дарів не несуть. Капищ у них немає — бачив церкву на Подолі? Іллі чи як? Кажуть вони, що бог один — Ісус Христос, на хресті розіп’ятий.
— Розіп’ятий? Бог? — здивувався Тур. — Хто ж це може бога розіп’яти?
— Не знаю, Туре. Ще батько мені розповідав: від походів перших на Царград почали з’являтись у нас ці християни. За Ольжиних часів було їх чимало… Та й сама вона…
Серед Славових родичів і сусідів такого не було. Церкву на Подолі хто не бачив — ходили до неї, здавалося, тільки іноземці. Та зацікавило хлопця інше:
— А гривна срібна в нього за що?
— У кого? — не зрозумів дід.
— У того, у Вишати.
— За звитяги ратні.
— За які?
Дід задумався:
— Не знаю. Він уже років з десять дружинник. Мабуть, за великі.
Турові дуже кортіло знати, чи є в кого ще гривни. Дід не став надто розпалювати цікавість:
— Є у багатьох. У Лавра, наприклад, у мене. У воєводи Претича — золота.
— Воєвода — найхоробріший? — довідувався юнак.
— Він — воєвода, — незрозуміло відповів дід.
Дні збігали один за одним, схожі, як річкові хвилі. Тур весь час навчався: лук, спис, піший бій, кінний бій. Вовк учив ховатися в лісі, битися без зброї; в його руках на зброю перетворювалася будь-яка гілка, жменя піску, камінь, мотузка, навіть стара щербата миска. Приходив Лавр, вони вчили стинатися одному з двома. Службою новачка не переобтяжували. Дехто спробував бурчати, десятник підійшов і тихо сказав декілька слів. Балачки одразу припинилися. Разів зо три приходив дивитись на заняття воєвода, але ніколи не втручався і нічого не говорив.
Одного разу Вовк здивовано промовив:
— Ніколи ти про свою домівку не згадуєш, хлопче.
— Ніколи, — здивувався і Тур. Раптом він відчув, як йому потрібно зайти до старої кузні, обійняти батька, поцілувати матір, а ще чомусь — прокинутися вранці від того, що їхній півень репетує голосніше за сусідського.
— Піди до батька, якщо хочеш, — раптом дозволив Вовк. Тур прибіг на Поділ.
З батьківської кузні йшов дим, навкруги дзвінко панував знайомий стукіт: у кузні працювали. Тур зазирнув всередину, і серце затріпотіло у грудях. На його місці стояв інший і незграбно виконував звичну Турові, законну його роботу. Неподалік метушився другий. Здогадатися було неважко: тут виготовляли мечі і робили їх багато.
Тепер батьківські таємниці перейдуть до цих…
Слав підвів голову:
— О, синку! Бачиш, обдурив мене воєвода: обіцяв трьох дати, а направив до мене двох, та й ті нічого не вміють.
Підручні, один — у шкіряному фартусі, другий — роздягнений до пояса, невправно топталися біля горна.
— Так що, батьку, може, перепочинемо? — несміливо спитав фартух.
— Перепочинемо, — сказав батько і вийшов з кузні.
Вони сиділи у світлиці, стіл вихвалявся різними наїдками. Виявляється, вдома сина давно вже чекали: батько приготував чудову кольчугу, пояс та булатний ніж, мати вишила сорочку. Тур був дуже задоволений: ще б пак! Такої кольчуги не було в самого Лавра!
— А ми чекали на тебе. Твій вчитель буває тут. Каже, буде з тебе чудовий воїн. Ти й ковалем був би чудовим. Воєвода заходив, мечі замовив. Заплатити пообіцяв дуже добре. Йому що — не за свій кошт, за княжий.
… З важким серцем повертався Тур у Верхнє місто. Проводжав його стукіт молотка у батьківській кузні.
На Боричевому току було чимало людей. Голосний наказ дати дорогу — Тур опинився на узбіччі. Оточений дружинниками їхав у пурпуровій багряниці князь. Грав під ним вороний кінь, танцював. Серед найближчих до князя Тур побачив Лавра.
Часто-густо заняття проходили за Перев’яслом на Клові. На стовбурі дерева Вовк робив позначку, а Тур з тридцяти ступнів будь-якою зброєю мав у неї поцілити. Дід кидав у хлопця грудами землі, гілками, камінням, а той ухилявся, у відповідь вражаючи все ту ж таки ціль. Раз по разу в нього виходило все ліпше та ліпше. Нарешті старий вчитель зупинився:
— Незабаром княжий огляд… Не осоромимось?
Тур знав, що справжнім дружинником він стане лише після першого походу, але крок до того — змагання на огляді з таким, як він, молодим бійцем з іншої сотні або й дружини. Вовк відпустив Тура, звелівши прийти вранці. Той вирішив сходити на Торжище, а потім — до батьків. На Подолі він зустрів двох молодих гончарів, які ще з одним своїм приятелем хотіли відлупцювати його на Велесів день. В одного з них витекло око, другий шкутильгав на праву ногу. Тур не хотів калічити їх. Так було заведено здавен: гончарі завжди дружили з кожум’яками, навіть селилися поряд, і чомусь ворогували з ковалями, але небагато сміливости треба — напасти втрьох на одного. Та й ще у того, що тепер кульгає, був березовий дрюк на три лікті!
Читать дальше