Сергій Батурин - Охоронець

— Іди з воєводою, Туре!

Син уклонився й вийшов.

У молодшій дружині, куди воєвода призначив Тура, він виявився наймолодшим. Десятник, русявий бородань років десь тридцяти, дав поїдену іржею кольчугу, меч і, сказавши: «Подивимось», пішов. Меч, хоча й не Славової роботи, виявився таки непоганим, і Тур швидко дав йому раду: відчистив та нагострив. Кольчуга ж була — лайно: тонкого дроту, нерівних кілець. Він довго тер її піском, поки вона не заблищала, як в інших дружинників.

На новачка ніхто не звертав уваги, лише десятник, оглядівши обладунок, трохи тепліше кинув своє «подивимось». Коли посадили їсти, двоє з десяти спочатку по черзі торкнулися лоба, черева, правого та лівого плеча, старанно щось зашепотіли, а по тому взялися до їжі — спокійно та неквапливо. Така їжа у Слава — найкращого коваля на Подолі — була лише на свята.

Вранці хлопця збудив десятник і повів за місто. Неподалік від мурів їм зустрівся якийсь дід у довгій білій сорочці, чимось схожий на Турового батька: сивий та жилавий. Він привітався з десятником, подивився на Тура, усміхнувся, дав держака від бойової сокири і сказав:

— Бий!

Від безлічі рук, що держали його, дерево блищало. Юнак погойдав кийка: добрячий. Дід усміхнувся ще раз і наказав:

— Бий же, хлопче!

Той цілив точно у плече, але дідуган легенько відхилився, трохи крутнувся, впіймав за руку, трішечки підштовхнув — Тур упав на траву, а дід стояв, і зброя була тепер у нього. Юнак підхопився.

— А зараз я тебе! — вигукнув старий і відтворив Турів удар. Парубок ступнув ліворуч і вперед, ухилився від палиці, як колись у бійці з гончарями, та клятий дідуган наступив під коліно, штовхнув стегном — знову Тур опинився на землі.

— Схожий на тебе, Лавре, років п’ятнадцять тому, — сказав дід десятникові, що уважно спостерігав за випробуванням.

— Подивимось, — відгукнувся десятник.

— Чого сидиш? — нагримав на Тура сивий.

Хлопець ладний був крізь землю провалитись. Краще було лишитися у кузні! Там же був він меткий та вправний, а тут… Незграбний, мабуть, смішний?

Дідок не сміявся. Він поплескав Тура по плечу:

— Як звати тебе, вояче?

— Тур, — відповів хлопець.

— Справді, міцний, мов тур. Добре, — приязно усміхнувся він. — А мене — Вовк. Плаваєш добре?

Новачок ствердно кивнув — хто це живе біля Славутича і вправно не плаває?

— Пішли, покажеш.

Один плавав, а другий мовчки дивився. Поряд мовчав Лавр.

— Пірнай і не видибай, скільки зможеш, — наказали.

Тур пірнув, знайшов під водою якогось корча, вчепився за нього й сидів так, аж поки перед очима замиготіли зелені іскорки. Виринувши, довго хапав повітря ротом.

— Ми вже думали, потонув ти, — пробуркотів дід. Він дав юнакові довге стебло очерету і наказав під водою дихати крізь нього:

— Долічиш до ста — видибай.

Зі стеблом можна долічити під водою і сто разів до ста!

— Отак можна просидіти під водою біля ворога скільки треба. А потім вихопитись, коли він не чекає, — пояснив старий, коли учень виліз з води.

Вовк учив зовсім не так, як батько: той спершу розповідав, показував, а тоді давав спробувати. Тепер було все навпаки: спершу давали робити і, якщо було треба, виправляли помилки.

Лук підкорився гострозорому Турові майже одразу, а коней хлопець не боявся з дитинства: чимало вони з батьком їх перекували… Важким виявився піший бій. Здавалося, багато чого юнак уже вмів, — попалися б йому тепер ті троє молодих гончарів, не вошкався б з ними так довго, як тоді, біля пристані, — але всі змагання з Вовком закінчувалися завжди одним і тим само — дід казав:

— Чого сидиш, вставай!

Лавр приходив майже щодня, спостерігав. Одного разу дав хлопцеві меч, наказав рубати лозу. І майже одразу вилаявся:

— Меч тобі не довбня! Скільки ти отак зможеш махати, та ще у кольчузі?

Він вихопив з Турових рук зброю — лезо заблищало, полетіло, як метелик: коло, друге — все швидше! — вгорі, спереду, з боків. І разило, разило… «Коло — захищаємось, коло — вражаємо», — примовляв Лавр. Здавалося, він не докладає жодних зусиль, а тільки спрямовує самостійний політ меча.

— Зачекай, Лавре, він ще не знає цього, — намагався захистити Тура вчитель.

— То вчися, теля! — Лавр віддав зброю та повернувся до Вовка:

— А ти, Боровиче, доброго вояка з нього скорше роби!

Потім знову до Тура:

— Вчись, теля!

Але чомусь анітрошечки не здавався сердитим. Коли він пішов, Тур спитав у Вовка, з якого дива десятник назвав його Боровиком і що то за ім’я — Лавр.