Сергій Батурин - Охоронець

Не стерпів Вишата, вдарив долонею об стіл — все аж підстрибнуло — і загорлав:

— І булат ваш надійніший? І меди міцніші? Льон довший? Жінки кращі? А ріка у вас ширша за Славутич є? Лодії ваші добрі? Піди скажи Цимісхію, базилевсові ромейському: варязькі, мовляв, кораблі грецький вогонь не бере!

— Грецький — бере! — погодився норман і простяг руку по мед. — А ти не переживай! Переміг твого хозара Слава-коваля син? Що з того? Бився твій хлопець сміливо. Костоправ його вилікує: вправить суглоб, і все! А воїни добрі з обох будуть. Пий, Вишато!

— Мені сором! — гарячкував Вишата.

— Нема тобі сорому. Не тебе ж побили. Тебе йому не перемогти.

— От цього вже ніколи не буде, — згодився Вишата. І випив. А знавець дракарів вже шматок м’яса простягає — їж, сотнику, — і сміється.

Вишата пив, їв, але заспокоювався дуже повільно. В серці вже не кипіло, та дарма:

— А от скажи мені, Асмуде, чого ти живеш у Руський Землі, нашому князеві служиш, якщо тобі вдома було так добре?

Хмільний Сіверко подивився на Асмуда і, чіпляючись язиком за кожне слово, перепитав:

— Чого ж, коли… добре?

Очі білявого велетня зробилися сумними. Він ковтнув слину — кадик смиконувся — і тихо відповів:

— В мого батька багато синів, а землі — обмаль. Не можна між всіма ділити — кожному крихти дістануться. Все: замок, уділ — відійшло найстаршому. А я у вашого князя тут землі заслужу.

— Отож тут заслужиш, — встромив жирного перста в стіл Сіверко, — тут одружишся з дочкою русича, — знов встромив, не помічаючи, що втрапляє у калюжу браги, — а діти твої рідної мови не знатимуть, будуть уже не нормани — русичі.

«Ти вже це добре знаєш», — подумав, поглядаючи на боярина, Вишата.

— Аби не жебраки, — прохрипів Асмуд.

«Теж не з каменя зроблений», — промайнуло в сотника.

— А ти не переживай, — повернув він норманові його ж слова. — Залиш гнів для Цимісхія. Пий, Асмуде!

Той випив (ковтки здоровенні, мов у коняки), закрутив головою та вп’явся зубами у якийсь шматок.

— У нас з Цимісхієм мир, — поважно прорік боярин, наче це саме в нього мир з візантійським імператором.

— Не вік же йому бути, — здивувався Вишата.

— Що правда, то правда, — погодився боярин.

Тур ніколи не бачив так багато бойових човнів. Він навіть не спробував порахувати — вище і нижче Дніпром розтяглася низка суден, що перевозили князеве військо. В кожному човні — сорок бійців. У десяти найкращих — княжа дружина. Юні та зрілі, всі високі та могутні, дружинники разом навалюються на весла — м’язи на плечах випинаються вузлами.

Дніпро був ласкавий, тихий, привітний. Лінивий вітерець гуляв над водою, ворушив хоругви, грався кучерями, бородами. Небо високе, прозоре і чисте: інколи якась хмарка пухнастою легкою істотою проповзе по небу, і знову — прозора висока чистота.

І так день у день. Здається, безкінечна оця ріка, одні й ті само картини спливають обабіч: праворуч — кручі, ліворуч — скільки йме око — рівнина. Але що день, то менше спокою у серці, що далі від Києва, що ближче до Порогів, то уважнішими стають ратники.

А сонце не пестить уже — пече. Ярило, пожалій русичів! Та не спадає спека. Лише вітерець холодить розпечені тіла.

Тягають величезні весла дружинники, остогидла вже їм ця робота, та воєвода підганяє, а воєводу — сам князь. Ось він, Святослав, могутній, як ведмідь, гнучкий, як змія. То далечінь видивляється важко, то воїнів своїх огляда. Зустрінешся з ним поглядом — і не витримаєш, відводиш очі. Буцімто нічого особливого у тому погляді, таж ні… відає він щось таке чи що? Діда його ж не просто так Віщим звали…

Поряд веслує Симеон, — зігнувся-розігнувся, — нетутешнього дерева хрест на шкіряному ремінці з-під ковніра сорочки вивалився. «Християни… Бог, на хресті розіп’ятий», — мимохіть пригадав Тур. У самого ж на точно такому ремінчику висів батьків оберіг.

Біля Порогів військо русичів очікували союзники — печеніги. Тілом і лицем темні; чи то смагляві, чи брудні — в димах коло вогнищ закопчені. Шапки хутром підбиті, коні кошлаті. Горлають, кислого кобилячого молока перепивши. Білі зуби вищирюють. Теж — союзники! За віком вік з Дикого Поля поглядали жадібно на Русь: на ниви багаті, на жінок гарних, на череди, на хати добрі. Віками билася з ними Русь безжалісно. Либонь, і їм ромеї дошкуляють.

Поки русичі волочили човни за Пороги, печеніги від вогнищ своїх не зрушили. Так і пішли два війська вниз Дніпром: русичі — водою, печеніги — берегом. Поряд, та чи разом?