Сергій Батурин - Охоронець

Так і пішли… Рікою, тоді — морем. Нарешті, дісталися. Розбили табір. Народ місцевий на русичів схожий: говорять майже так само, живуть подібно, одежа, звичаї, побут — все схоже, зветься цей народ болгарами.

Лавр сказав, що болгари не відають, де ромейське військо. Князь розіслав загони у розвідку і наказав війську готуватись. Воєвода Претич сновигав табором, вишукував недоліки. Коли знаходив, гарчав, як пес, погрожував. Лаврів десяток не впіймали жодного разу. Сам Лавр ходив похмурий, прискіпувався до всього: чому мотляється, чому не блищить, чому брудне? Якось прийшов, обдивився всіх — як обмацав — показав перстом на Симеона: «Ти», ще раз роздивився кожного: «Та ти», — несподівано для всіх Турові.

— Підете зі мною. До князя.

Крутнувся і пішов. Ті — за ним.

Святослав стояв у звичайній сорочці. Обладунок лежав під стінкою шатра. На зріст він був нижчим за Лавра, але статурою могутніший. Як і Лавр, уважно огледів усіх трьох:

— І цього береш? — здивувався.

— Беру, княже, — кивнув головою десятник.

— Гаразд. Ти підеш, твоя й воля — з ким, — князь зупинив на Турові важкий погляд. — Справа у вас проста: Свенельдові люди знайшли ромеїв; ви підете рікою вгору, знайдете Вишату з дозором і передасте: князь велів повертатися. Якщо і двох уб’ють, третій мусить виконати наказ. Все. Йдіть.

Вони перевдяглись у темну одіж, — в лісі вона непримітна, особливо вночі. Зброю взяли таку: мечі, луки зі стрілами і короткі списи. Кольчуги та щити Лавр наказав залишити.

Ріка Істр-Дунай була, як Славутич, — широка та багата водою. До берегів підступав вологий листяний ліс. Вони йшли півдня. Тур ніде не бачив слідів великого загону. Не знаходив їх і Лавр.

— Їх тут не було? — запитав Тур.

— Були, — відповів Симеон.

— Слідів немає.

— Де ми пройшли, сліди хіба помітні? — здивувався Симеон. — От і Вишата не лишає по собі слідів.

Вони продиралися лісом, поки сонце не перекотилося на захід. Жодного разу не натрапили на житло, не зустріли жодної людини. Раптом Лавр зупинився і став напружено прислухатися: десь далеко кричали стривожені птахи.

— Люди йдуть. І не ховаються, — вирішив Симеон. Лавр на мигах звелів йому замовкнути і обом — заховатися. Незабаром праворуч від них з’явилося п’ятеро воїнів, у чужоземному вбранні. Їхні мечі були коротші за київські, замість кольчуг груди захищали панцирі.

Вони йшли мовчки, озираючись на усі боки. Як огидно вони йшли! Здавалося, не було гілки, яка не тріснула б у них під ногами.

Лавр одним пальцем подав знак: пропустити. Русичі причаїлися. Ромеї прогуркотіли чобітьми у двадцяти ступнях. Ще лунав відголос їхньої ходи, коли Тур щось відчув і повернувся у той бік, звідки прийшли ромеї. Біля товстого стовбура, майже злившись з ним, стояв чоловік у такій, як і він, одежі і напружено вдивлявся в ліс. Тур підняв руку, аби той звернув увагу, бо давно його знав. То був Ворон Хозарич. Колишній гончар упізнав Тура і теж підняв руку. Раптом з’явився Лавр і провів долонею собі під горлом. Тур та Симеон перегнали ворогів та заховалися на їхньому шляху. Ворон і Лавр ішли за ромеями слідом.

Незабаром показалися чужинці. Галявиною вони необачно наближалися до засідки.

Югнула стріла і вп’ялася кремезному ромеєві в око. Здоровань заточився, підняв руки до голови, опустився на коліно, хитнувся і впав на землю. Одразу ж і друга стріла, і третя: Симеон знав справу добре. Тур поспіхом пустив одну — стріла вдарила у панцир ромея й відскочила.

То були добрі вояки: вони не розгубилися; захищаючи груди щитами, пішли вперед. Один метнув короткого списа в бік Симеона. Але справи їхні були кепські: звідусіль на них посипалися стріли. Хрипло зойкнувши, завалився ще один ворог, троє кинулися до лісу. Тур випустив кілька стіл — все по щитах, кинув спис — не влучив і з мечем вихопився навперейми.

У важких нагрудниках, із здоровенними щитами ромеї не могли рухатися швидко, русич же крутився, перескакував з місця на місце, рубав та рубав, але знов по щитах. Мить стримував він ворогів, другу, третю, і от уже Лавр підскочив до найближчого і одразу показав, що битиме зверху. Ромей підняв щит і відкрив стегно. Десятник змінив напрям удару і вразив незахищене місце. Поки супротивник падав, страшне Лаврове лезо ще двічі влучило в нього.

Більше Тур не пам’ятав нічого. Коли ж отямився, меч його був у крові, а коло ніг лежала зарубана людина.

— Де Симеон? — повернувся до нього Лавр. Тур озирнувся: неподалік травою витирав меча Ворон та хижо посміхався. Кинулися до Симеонової схованки: той лежав блідий, із заплющеними очима, груди його залила кров. Тур кинувся до товариша. Лавр пальцем підняв Симеонове повіко: