Сергій Батурин - Охоронець

Вартові наче й не помітили князя: вдивлялися в ніч.

«Як почне сіріти, викличу воєвод», — вирішив князь. Повернувся до теплого черева шатра; треба було хоч трохи перепочити.

Не спав і воєвода. Вже вдруге з вірними людьми обходив він табір. Сторожа була виставлена як слід; все було звично: розумно та впорядковано. Прискіпливий Претич ніде не міг зачепитися.

Не так було в печенігів. З тривогою прислухався досвідчений воїн: стан степовиків нагадував казан із суслом під час бродіння. Тільки й міг, що непокоїтися. Там були свої воєводи, але вони, здавалося, не розуміли, що таке лад.

Серед печенізьких вождів не було жодного, з ким бився Претич торік, та він уже знав: дуже знатних та родовитих не було також. Це викликало недовіру. Воєвода наказав посилити дозори на тому краю табору, де стояли союзники. Печеніги межували із Свенельдом.

— Путято, як воно вийшло: нерусь із неруссю поряд стоїть? — грізний шепіт пугою хльоснув першого помічника.

— Таж, воєводо… Асмуд у дозор ходив зі своєю сотнею… А потім прийшов та став, де місце було, — забелькотів Путята. — А там і весь Варязький полк коло нього.

— А ти де був? — засичав Претич.

— При тобі, боярине! — зухвало дивлячись прямо у грізні очі, відповів той.

— Тобто, я — дурень? Добре, воєводо, згодом поговоримо, — повернувся і пішов просто на гомін степовиків.

Підійшли крадькома, та варяги справу знали добре: помітили. Їхній сотник, що розкинувся на здоровенному білому хутрі, почув кроки, підхопився:

— Добра тобі, воєводо!

— Здоров будь і ти, боярине, — воєвода вперто звав ярла боярином, — щось лице в тебе пашить, не захворів, бува?

— Лікуюся, воєводо, — засяяв усмішкою богатир. — Ковтни і ти, аби не захворіти, — і простяг ковша.

Претичів почт здивовано перезирнувся: замість розлютитися, перший князів воєвода покуштував, сів на хутро, ковтнув уже добряче, усміхнувся нахабі Асмудові і сказав:

— Сідай поруч, сотнику, лікуватимемось!

Лікувальне частування тривало досить довго: обидва виявилися знавцями; вони куштували, обговорювали смак, розмірковували, на яких додатках краще настоювати мед. Виявилося, що ярл зовсім не знає по-нашому назв ягід; він весь час перепитував, що таке ожина, що то — горобина… А от трави він чомусь не плутав.

— А як тобі, Асмуде, твої сусіди? — раптом запитав Претич, хитнувши головою убік нескінченного галасу.

— Смердить від них, — пика в сотника була аж багряна, а погляд — помітив воєвода — твердий та тверезий. — Хоч би нам від того смороду не задихнутись.

— Конину їдять, кобиляче молоко п’ють, з коня злазять хіба що нужда припече і не миються — от тобі й сморід.

— Не про те я…

— Та й я не про те. Скільки в ромеїв кінноти?

— Сотень з двадцять п’ять, не більше, — впевнено сказав Асмуд.

— От і в них, — знову головою хитнув у той-таки бік воєвода, — приблизно так.

— Сила ромеїв — важка піхота, — наголосив на останніх словах сотник.

— Багато тієї сили?

— Як колосся у полі.

Помовчали. Дивилися на вогонь — він майже догорів — прислухалися до печенігів: там потроху гамір вщухав.

Асмуд раптом пригадав, як він колись вихвалявся перед Вишатою своєю землею. Як тепер все це далеко: холодне море, скелі, фіорди, скальди… Наче й немає їх зовсім. До речі, приятель правду казав: гуслярі не гірші. А жінки… Справді: кращих нема. Проїхав він колись багато земель різних народів: сумів, жмуді, мещери, берендеїв. Зустрічаються і в них гарні. А тут — кожна. Може, справді одружитись?

— Що-о-о? — воєвода зацікавлено дивився на ярла. На якусь мить замість загрубілого вояка проглянув звичайний, немолодий вже чоловік.

«Невже я вголос подумав?» — здивувався Асмуд.

— А що, сотнику, і наречена вже є? — лукаво блиснув зіницями Претич.

— Це я просто так подумав… Мабуть, вже час.

— По варязьку діву поїдеш? — не вгавав воєвода.

— Хотів би взяти з русичів…

— Ну-ну… А як же, наприклад, з вірою? В тебе така, у нас — така?

Сотник замислився:

— Своєї віри не мінятиму. Але й дружину не силуватиму: хай своєї не міняє.

— Ким же у вас вийдуть діти? — витріщився уславлений воїн.

— Діти, — згадав Сіверка Асмуд (знав той, що каже), — якщо я вже на Русі залишився, будуть русичі.

«Сумно тобі від того», — помітив Претич і сказав:

— Ну, цю розмову ми поки що облишимо. То ти приглядай за сусідами потихеньку, щоб і їх не образити, і нам… той… не задихнутися.

Важко підвівся — немолодий вже, а зранку на ногах — сказав: