Сергій Батурин - Охоронець

— Слухай, брате, давно спитати тебе хотів: чого це руси звуть нас варягами?

Той подумав:

— Мабуть, плутають з варангами.

Асмуд пригадав: колись, як він ще шукав, кому б вигідніше продати свій меч, довелося йому жити у варангів. Ті справді схожі на норманів: біляві, й мова подібна. Битися можуть, хоч і не так добре: на двох варангів одного нормана вистачить. Але землі їхні зовсім не на березі Холодного моря, а між ляхами та англосаксами.

— Гаразд, брате, — воєвода повернув порожній ківш і підвівся. — Пішов я. Ти пильнуй, бо сусіди в тебе справді…

«Воєводи всі однакові», — вирішив Асмуд. Він теж підвівся.

— Смердять мої сусіди, — озирнувся — чи не чув хто — та схаменувся: русичі, а тим більше степовики, не розуміють норманської.

— Отож. — Воєвода ступив раз, другий… Зупинився, повернув голову до багаття, що вже згасало:

— А знаєш, бовдуре печенізький, хто та русичева дочка? То Мила Претичівна.

Сказав і розтанув у темряві разом з охороною.

День щойно почав прокидатись. Він ще й не перетворився на справжній ранок, коли від княжого шатра урізнобіч полетіли посланці, як бджоли з колоди.

Тур стояв на варті, то й бачив, як сходилися на виклик князя воєводи: першим — огрядний Претич, за ним — Соренкел, тоді — Путята. Ікмор… Нарешті — Свенельд. Останнім — князь печенігів.

Юнак намагався не слухати, про що говорять найстарші. Найчастіше лунало — «Переславець». Тур здогадався — це місто або фортеця, до якої, вірогідно, йшли ромеї. Голосніше за всіх говорив Свенельд: «Не зупинимо ромеїв у Переславці — вони підуть на Преславу!»

«Ач, як гримить, — подумав Тур. — Хоче показати князеві, що він даремно не зробив його головнішим за Претича». Радилися недовго, одразу згорнули табір і пішли. Лаврові люди весь час — поряд з князем. А він — серед них. У такій саме білій сорочці, голова за звичаєм русів-воїнів виголена, тільки довгий чуб на вітрі тріпоче. Хто не знає — не відрізнить. Хіба що зброя в князя краща та сережка золота у вусі висить, трьома камінчиками виблискує.

Середній на зріст, нижчий за Тура та Лавра більше, ніж на півголови, у плечах князь ширший, груди — могутні, ходить, як барс, — швидко і нечутно.

Весь час князь попереду, стрімко веде своє військо — треба наздогнати ромеїв, треба випередити. Нема йому перешкод, не потрібний, здається, відпочинок. Швидко, дуже швидко йдуть русичі, не ходить так жодне піше військо у світі.

Позаду печеніги дріботять верхи; між собою перегукуються: гир-гир-гир. Очі чорні, волосся чорне, бороди нечесані, шкіра темна. Чи є лад якийсь у їхньому війську? Гир-гир-гир, — перемовляються.

Князь їхній (плащ яскравого шовку, хутром підбитий, застібки золоті, сідло золотом оздоблене) веде їх трохи на відстані, щоправда, дуже не віддаляючись. Мовляв, знайте, уруси, хоч і з вами я йду, та — як рівний союзник, своїми людьми сам керую.

Нарешті стали на перепочинок. Степовики спішилися, ноги розминають, «урус, урус» — кумис пропонують. Дивак з Ікморового полку покуштував — мало не зблював. А печеніги — «гир-гир-гир» та «га-га-га».

Добре ж, на і ти покуштуй перцевої настоянки! Розтулив рота степовик, язика вивалив: до шлунку вогнем пече, з очей сльоза точиться. А свої вже з нього регочуть. Дали ковтнути кумису — наче полегшало. Спершу хотів образитись, та незабаром хміль пройняв трохи — зрозумів, що до чого. Розтулив пельку — знаки дає: ще хочу! Печеніги знов — «га-га-га».

Гримнув якийсь з їхньої старшини — замовкли; виходить, і вони порядок розуміють? Побачив все те Асмуд — здивувався: невже в печенігів, крім кумису, хмільного нема?

Князь рушив — військо за ним. «Завжди він так, — подумав Лавр. — Битися теж перший».

Саме через цю князеву звичку бути завжди першим загинув при облозі Саркела один з кращих — Лаврів друг Ждан, син та онук київських дружинників. Затулив собою князя, а коли тіло його знайшли після битви, схоже було воно на їжака — стільки стріл уп’ялося в нього.

Одна думка підганяла князя: швидше, бо у фортеці замала залога, щоб витримати напад численного війська візантійців.

Не знає втоми князь — не знає втоми військо. Добре йдуть і варяги: чудові вояки, міцні та витривалі. Тутешня спека має здаватися їм шаленою: обличчя спітніли, під пахвами, на грудях сорочки аж сірі — просякли потом. І не скаржиться жоден, ніхто не відстав. А печенігам однаково — вони верхи.

Як наздогнала військо ніч, а йде вона ще швидше, ніж стрімкий Святослав, наказав князь відпочивати, та вогнів не розпалювати. Звелів покликати Вишату. А той вже тут, наче знав, що знадобиться.