Сергій Батурин - Охоронець

— Сотнику, чи є в тебе люди, здатні, трохи перепочивши, зробити ще один такий кидок? — подивився просто в очі князь.

— Є, не всіх ще Лаврові віддали, — завів своє Вишата.

— То, може, мені спитати у Лавра? — схилив голову до плеча князь — камінчик у сережці заблищав, місячним променем пещений. Несподіваним запитанням Святослав трохи приголомшив сотника; той стояв розгублений, ображений і намагався зібрати думки докупи. Як то у Лавровій десятці більше гідних, аніж у нього?

— Слухай же, мій вірний Вишато: по-перше, — я ніколи не змінюю своїх рішень. Зрозумів? По-друге, — візьмеш людей, скільки сам знаєш, перепочиньте трохи і рушайте. Ромеї ще попереду. Маєш їх перегнати і будь-що дістатися фортеці. Передаси тамтешньому воєводі, — як же його звуть? — хай тримається. Військо поспішає щосили. Зробиш, Вишато? Чи, може, покликати Лавра?

Вишата зрозумів, що князь дражнить його: давно вже вирішив, кому доручити справу.

— Хто лишиться з сотнею, як я піду? — поцікавився він. Князь хотів пожартувати: Лавр, але передумав, бо й раніше помічав це мовчазне суперництво і, приставши на пораду Претича перевести Вишатиного бійця (що там бійця — учня!) до Лавра, вчинив необачне… Тому сказав:

— Признач когось із десятників. Це ж лише на одну добу, — наче був упевнений, що Вишата добре впорається. Владним рухом правиці Святослав відпустив сотника. Той вклонився і пішов. Святослав сів на якусь колоду. Подумав: люди є люди. Вишата скоса дивиться на Лавра, хоч той йому ніякої шкоди не робив, Свенельд — на Претича. Чи мало ласки від нього бачив Свенельд? А від батька? Не розуміє, що князеві треба мати кілька добрих воєвод? Розуміє. Та самолюбство бере гору над розумом. Кого обійшли з підвищенням, так це Лавра. Треба дати сотню, як місце звільниться. Авжеж, звільниться, бо — війна… Цікаво, як там у Києві? Торік багато чого сталося: Претич переміг під Києвом печенігів. Без кровопролиття. Розумом своїм. Княжичів і матір князя, княгиню Ольгу, від полону врятував.

Мати померла. Як одходила, звеліла тризни не влаштовувати, хрещена ж була у Царграді, — ховали її по-християнському грецькі чорноризці.

Синів посадив на княжі столи: Ярополка — у Києві, Олега — в Овручі, бо там тепер древлянська столиця замість сплюндрованого Коростеня.

Володимира — у Новгород. Не люблять його княжичі та київські бояри. Може, якби не народився він, не відібрала б мати в князя єдину за життя любов — Малушу. Бо хоч що кажи, він все життя воював, княжила ж у Києві — мати. Взяла онука на виховання, а Малушу — заслала. Дечого усупереч матері не міг навіть він робити…

А так — приїхали новгородці: «Дай, Святославе, нам князя». Віче, бач, їх відрядило. Ви ж і не русичі — словени, родовід свій ведете від варягів. Кого ж вам дати? «Ярополче, підеш княжити до Новгорода?» «Ні». «А ти?» — запитав Олега. «Не піду». «То кого я вам дам?» «Давай, княже, хоч Володимира!». От і чудово! Саме так він і хотів: і стола синові дати, і прибрати з очей — не нагадував би щодня про любов нещасливу. А посадником дав йому Добриню — Малушиного брата. Розумна людина, ще й віддана — це вже перевірено. Не любив князь Києва — гіркі спогади навіювала йому столиця. Тому й вирішив перенести столицю до Переславця на Дунаї.

За цими думками не лишилося часу поспати, розбудив князь військо та погнав ще швидше, ніж учора.

Надвечір прийшли. Ворогів ще не було, а на мурі — руки в боки — стояв Вишата. Щойно зачинилася брама за останнім русичем, щойно підняли міст, як завиднілися шиковані колони ромейського війська.

Як добре все починалося! Зранку ромеї вишикували своє військо, надумавши брати фортецю. Заблищали мідні шоломи; наче величезний короп лежав на траві — велетенською лускою грали у вранішньому світлі жовтуваті щити.

Раптом брама відчинилася, випустивши перед здивованими ромеями все Святославове військо. Останніми вилетіли печеніги: свистіли, верещали, горлали; іржали, нетерпляче рили землю злі, мов сторожові пси, їхні коні. Кажуть, такий кінь і вкусити може, як пес…

Цимісхій заметушився, замахав руками, віддаючи вказівки, кинулися до воєвод помічники: до Анемаса, до Петра, аж двоє — один по одному — до Варди Скліра.

— Отой у красивому вбранні і є Іоанн Цимісхій, — сказав Турові Лавр. — Базилевс, по-нашому, — Великий князь.

Загули труби, заторохтіли бубони, величезне військо ромеєїв здригнулося і рушило на русичів.

Ті почали бити списами по щитах, заревіли і, здіймаючи неймовірний шум та галас, пішли на ворога, не згірше за ромеїв тримаючи лінію.