Сергій Батурин - Охоронець

— Бувай здоровий! — пішов — почет за ним — і щез у темряві.

Асмуд додав варти і знов приліг. І тут спало на думку: Претичеве оточення не подарує йому цього спільного з командувачем «лікування».

Не відав північний богатир однієї дрібниці: була у воєводи донька-підліток, і росла вона справжньою красунею.

Лаврові не спалося. Всі його бійці давно поснули, а він все лежав горілиць та дивився на небо; не схоже воно на те, що бачив удома: яскравіше мерехтіли зірки на темному оксамитовому тлі. Густіше воно тут, чи що? Неспокійно спав, крутився чорнявий новачок, хропів кривим перебитим носом Федір. Стихав потроху вдалині печенізький табір.

Ось прочовгав до свого намету воєвода. Біля входу одразу стало двоє охоронців.

«Хода в нього сьогодні якась важка, — помітив Лавр. — Втомився чи старіє?»

А річ була зовсім не в тому — на медах сотник Асмуд знався-таки добре.

«Нічого воєводини помічники вдіяти не зможуть», — розмірковував тим часом Асмуд. Та й сам Претич хто? Він став княжим улюбленцем лише торік, як відігнав степовиків від Києва. Стояв на лівому березі і дивився, як печеніги мури оточили, аж поки небіжчиця княгиня не налякала його, що віддасться у полон разом із княжичами. Такого Святослав йому не подарував би. А князя він боїться більше, ніж усіх ворогів заразом. От він і кинувся, врятував.

А Свенельд хто? Це ж вони, Свенельд та Асмуд, стояли обабіч княжого коня у тій давній битві з древлянами. Хто, як не вони, вклали списа у слабку дитячу Святославову руку і наказали кидати. Малий князь заледве підняв справжню зброю: спис вдарився об копито княжого коня і впав на землю.

«Князь уже почав!» — голосно вигукнув тоді Свенельд.

Князь добре пам’ятає, хто тоді був поряд. Свенельд тепер воєвода всього варязького полку. А це військо особливе. Не порівняти з полками Мала, Путяти, Ікмора. Хіба що молодша дружина не гірша.

Ще Ігорів воєвода — Свенельд…

— Хто йде? — сторожко спитав вартовий. Асмуд кинув погляд: довгий меч і важка норманська сокира лежали поряд.

Сторожа пропустила воєводу Свенельда до Асмуда. Літній, як і Претич, найголовніший з варягів був ще дуже міцним.

Під Ігоревою княжою десницею випещений, Свенельд і в Святослава ходив улюбленцем: і порадитись, і мед пити — всюди його першого кличуть. Колись за наказом Ігоря збирав він з древлян данину — чорна куна з кожного диму! — так руси ображалися: «Забагато ти, княже, одній людині дав!» «Хто стане Свенельдове рахувати?» — загарчав тоді Ігор на ближніх бояр. Ті й замовкли. З тих пір, кажуть, Свенельд один з найбагатших у Києві. А прийшов же на Русь, маючи тільки меч у піхвах!!!

Свенельд з Асмудом були схожі, мов брати, — з одних країв, далекі родичі — хіба що сотник молодший; вони і ставилися одне до одного, наче брати. Асмуд не заздрив успіхові та заможності земляка. Лише одне свербіло сотникові: мав воєвода майже дорослого сина — Люта.

Свенельд всівся на хутро (двоє охоронців лишилися осторонь), не питаючи, налив собі меду.

«З цими воєводами жодного запасу не вистачить», — подумав Асмуд; втім, він не скупився для земляка, просто не любив болгарського вина.

— Розповідай, що тут робив цей нахабний вискочень Претич! — нетерпляче наказав Свенельд.

То було як дивна пісня — норманська мова. Власне, так розмовляли всі підлеглі Свенельда, але ж такою (рідною!) говіркою — лише вони удвох.

— Мед пив, — ясними очима дивлячись у продубле другове обличчя, відповів сотник. — А ти звідки знаєш, що він тут був? Щойно ж пішов. Ще, мабуть, до свого намету не дістався.

— Я бачу, що мед пив, — трохи роздратовано вигукнув Свенельд. — Що казав?

— Казав, добрий… — спробував пожартувати молодший.

— Ти — дурний? — заревів воєвода.

— Ні, тільки трохи п’яний, — спокійно заперечив Асмуд. — А ти до родича прийшов чи до бовдура печенізького? Я що, не вартий привітання?

Воєвода засопів: це ж дрібниці, а йдеться про важливе!

— Непокоять його печеніги; каже, приглядай тут…

— Он воно що, — аж примружив очі старий вояк. — А ти?

— Варти додав.

— Це правильно. Що ще?

— До діла стосунку не має, — оцінив весільну тему сотник.

— А все-таки? — настирливо поцікавився друг.

— Хто будуть мої діти, якщо я з дочкою русича поберуся.

— Відомо, хто. Будуть, як мій Лют, — з болем сповістив Свенельд. — Норманську мову ще розуміє, а говорити — не може. Приятелює з руськими бояричами. Читає руські ж письмена. Про руни й чути не хоче: «Нащо вони мені?»