Сергій Батурин: OST

Українцям — жертвам нацизму

З русявим чубом, що зухвало вибивався з-під пілотки, у ладній гімнастерці, плечистий та широкогрудий, впевнено стояв він у добрих ялових чоботах на пружних сильних ногах і нахабнувато-весело посміхався.

Річку Раківку, невеличку й прозору, мешканці села Копачів звуть чомусь — Рівчак…

Тече вона, не пересихає навіть у найлютішу спеку, живить величезний сільський став, пірнає у дві бетонні труби під дорогою, весело біжить селом за околицю, за торфовище, туди, де між пагорбами та лісами прохолодно котить свої коричнювато-бурштинові води красуня Стугна.

Зазвичай веселий та життєрадісний, тепер причаївся став: не гойдає поплавців на легких брижах, не видзвонює веселими дитячими голосами, не світить розпеченими на сонці тілами. Жодного човна на воді, навіть — жодної качки. Завмер став — і очерет не поворухнеться. Лише на греблі, на міцній шибениці з товстого соснового бруса, гойдається зашморг із товстої прядив’яної линви.

Ще навесні, як запускала нова влада малька, чиновник із районної управи пан Краус повідомив: «Кого побачимо біля ставу — тут на греблі й повісимо».

А на ранок з’явився, зі смоляними прозорими краплями на боках, жахливий цей дерев’яний ґлаґоль — і стих став, наче вмер. Тільки вода шумить, переливаючись через почорнілі заставки і падаючи з чотириметрової вишини у темну вузьку шахту, чиста й прозора.

…Марічка підійшла до сільради і здивовано озирнулась — нікого. Червоний прапор із чорним павуком у білому колі висів над дверима, незворушний та презирливий. На дверях, пофарбованих ще перед війною у веселенький зелений колір, густо чорнів німецький орел зі свастикою у пазурах. Під ним — каліграфічний напис: «Копачівська сільська управа».

Вона зазирнула у вікно — нікого, все так само, як і було раніше, тільки з великого портрета, здалося, прямо на неї, впевнено та владно дивився Адольф Гітлер.

Марічка сіла на лаві біля ґанку, вмостила поруч зі собою торбу і витягла з кишені повістку, яку вчора приніс їй новий сільський староста Петро Безрук.

Розібрала карлючки нерівних рядків:

«Гр-ну Джурі Марії Петрівні.

Согласно отриманого наряда Ви підлягаєте до відправки 20 липня о 7 годині ранку. А по сєму Ви должні о 6 годині ранку 20/VІІІ 42 року з’явитися до Копачівської сільської управи для здачі речей на колгоспну підводу.

За не явку несуть персональну відповідальність — Батьки»

Велика фіалкова печатка та кривуля підпису.

Ні, все правильно. Сьогодні двадцяте липня, і зараз майже шоста ранку. Сховала папірця до кишені жакета. Раптом почула десь зовсім поряд тихе протяжне скиглення й озирнулася: до управи підходила її найліпша подруга Настя Коляда з великим клумаком у руці, а поряд із нею, враз постаріла та згорблена, човгала її мати, тітка Мотрона, і без сліз плакала, підвиваючи.

— Мамо, благаю, не рвіть серця, перестаньте, — байдужим та стомленим голосом просила Настуся.

«Добре, що я не дозволила мамі проводжати мене», — подумала Марічка і поздоровкалася, стримано кивнувши головою. А он появився з провулка із братовим рюкзаком кремезний Петро Коваленко, з іншого — худорлявий Василь Конюшенко, а там — ще хтось…

З усіх сторін до управи підходили її однолітки, — ну, може, у рік різниця, — хто з батьками, хто сам-один. Утворився невеликий сумний натовп: хтось неголосно гомонів, дехто тихенько плакав. Старий коваль Трифон Білокінь, зціпивши перед собою вузлуваті жилаві пальці, задирав голову, зазираючи у великі засмучені карі очі свого високого на зріст сина Олексія.

Застукали копита, і з-за рогу виїхав здоровенний, мов чумацька мажа, віз, якого тягли дві колгоспні шкапи, такі старі, що не знадобилися ані Червоній Армії, яка, відступаючи, мобілізувала всіх придатних до роботи коней, ані німцям, які підбирали рештки майже дочиста. Кіньми правив худий Безрук, а поряд упевнено крокував незнайомий міцний чоловік років близько сорока у піджаку, із російським карабіном за плечем, і гострим чіпким поглядом з-під козирка сірої кепки обмацував людей біля управи.

У лівій руці, перев’язаній стрічкою з німецьким словом «Polizei», він тримав цигарку, ховаючи вогник у долоні.

Староста, під’їхавши до натовпу, зупинив коней, зліз із воза, чомусь не випускаючи з рук батога, повернувся до людей і голосно наказав: