Сергій Батурин - OST

Марічка крутилася перед дзеркалом: спідниця злетіла, відкривши стрункі ноги, та опустилася, злетіла — упала.

— Хлопці пропадуть, — передрікала тітка.

— Треба мені ті хлопці, — через плече оглянула своє відображення у склі дівчина.

— Усі, може, і не треба, а от Петро… — закинула Одарка.

— А що Петро, Дарино, що Петро, — защебетала Марічка.

— Ну, Петро майже щодня заходить, принаймні — часто, — констатувала тітка.

— Ти не розумієш, Дарино, він просто приятель, — заперечила небога. — Не більше. А ще він до німецької дуже здібний, тож до іспиту готувалися разом.

Тітка мовчала. Той Петро взагалі-то симпатичний, тільки губи затонкі, стиснені, наче він весь час сердитий, а дивиться він на Марію так, що, здається, хату поглядом запалить. Як вона тільки того не помічає?

Дарина підійшла до комоду і витягла новенькі, за великі гроші придбані, фільдеперсові панчохи. «От і ви дочекалися. Не мого свята, так Марійчиного», — подумала.

— Тепер уже точно пропадуть, — простягла дарунок.

— Дякую, — сказала Марічка пошепки — бо зрозуміла.

А Дарина відійшла до вікна: начебто фіранку поправити: треба ж, аби сльоза розтанула.

…Сяють під стелею трирогі люстри, грають склом електричні промені, заливаючи жовтим світлом урочистий, заповнений святковим людом актовий зал. Зі сцени, з-за спин керівництва школи та почесних гостей, які умощуються за довгим, укритим червоною скатертиною, столом, ховаючи батьківську усмішку у густі чорні вуса, дивиться на випускників — здається, кожному просто у вічі — мудрий та прозорливий Йосип Віссаріонович Сталін.

У білій сорочці, у піджаку з нагородами, щойно виголений, оповитий ароматами потрійного одеколону, молодий та симпатичний, ступив на край сцени Микола Федорович:

— Увага! Слухай мою команду! Під знамено школи — струнко! Внести знамено!

Оркестр грянув бравурний марш Хаїта «Всё выше!» , і, карбуючи крок, до залу ввійшла знаменна група. Червоне полотнище пливло проходом між рядами, і щемом взяло Марійчине серце: раніше вона була асистентом у шкільного прапороносця Олексія Білоконя. А тепер вони з Альошею стоять, як усі, у залі, а знамено несуть довгоногі п’ятнадцятирічні підлітки…

Тільки-но прапороносці досягли встановленого місця, оркестр замовк, і Ткаченко виголосив:

— Слово для привітання надається директорові середньої школи номер один міста Обухова, заслуженому вчителеві Української РСР товаришеві Данилюку Анатолію Кириловичу!

Зал вибухнув оплесками, та це й не дивно: тут були цьогорічні випускники, їхні батьки, які у більшості самі закінчували цю школу, деякі — уже за часів Данилюкового директорства. Та й гості — представник з райкому комсомолу й інспектор РОНО — теж його випускники. Хто ж забуде його цікаві, розумні, доступні та дохідливі уроки? Його спокійну, добру вдачу, коректну, але невідпорну вимогливість?

Директор привітав випускників із закінченням школи, побажав щасливої дороги, щось говорив про майбутнє, про відкриті широкі шляхи, наказав не забувати стежину до рідної школи, ще раз привітав учнів та їхніх батьків і оголосив урочисті збори відкритими.

Упевнено залунав «Інтернаціонал» — підвелися у президії посадовці, підвівся зал. Гули труби і бахкав барабан — аж дзвеніли шибки у вікнах. «Чуєш, сурми заграли» — виводив Рольків корнет. «Час розплати настав» — підспівував чомусь насуплений і суворий завуч. Не дуже ладно, але голосно, наче намагаючись заглушити музикантів, вторив Рольку зал: «А паразитів жде біда!».

Дириґент рішуче хапнув повітря рукою, з корінням вирвавши з націлених на нього розтрубів останню ноту.

Мить тиші — і злива оплесків! Директор почекав хвилину, другу, третю, нерішуче кахикнув і підніс правицю:

— Право оголосити текст вітальної телеграми вождеві і учителю радянського народу, другові та соратнику Леніна, великому теоретикові та практикові марксизму товаришу Сталіну надається випускникові середньої школи номер один міста Обухова, переможцеві міжрайонних змагань з військово-спортивного багатоборства БГТО, відмінникові навчання Олексієві Білоконю.

Олексій читав текст з яскравої червоної обкладинки, як диктор радіо — голосно та виразно. Тільки скінчив — оплески вдарили залом; неначе змагалися: хто кого переплеще, а один чоловік, — здається, Рольків батько, — смикаючи за комір сорочки, густо наповненим баритоном голосно вигукував: «Слава!».

Дивиться з портрета у зал товариш Сталін, посміхаючись, примружився… Здається, кожного бачить, кожному у вічі, та ні — у душу зазирнув.