Сергій Батурин - OST

— Мобілізовані — строїця, остальні — відійдіть.

— Поздоровкався би з людьми, — глухо зауважив коваль.

— Строїця, бистріше! — пропустив повз вуха Трифонові слова Безрук.

— Завжди падлом був, гусекраде, — вилетіло з натовпу. Староста широко замахнувся батогом на коваля, але, зустрівши його спокійний презирливий погляд, не вдарив:

— Я тобі згадаю це, Білоконю, ще пригадаю!

— Згадай краще, як ти плакав і просився, коли тебе з украденими гусьми на гарячому впіймали!

Безрук знітився, забігав очима і відступив на крок. Юрба загомоніла.

— Мол-чать! Что, команда не ясна? Становись!* — чітко поставленим голосом утрутився у події чоловік з карабіном і виставив руку, вказуючи місця для шикування.

Коли молодь поставала до шеренги, поліцай повернувся до старости:

— Попрошу список, Пётр Семёнович.**

Пияка та ледаща, схильного до того ж до дрібних крадіжок, Безрука зневажали в селі й жодного разу за його сорок чотири роки не назвали по-батькові. А поза спиною про нього говорили взагалі не називаючи інакше, ніж «оте падло».

Він подав аркуша гостроокому та криво посміхнувся. Той глянув, порахував людей: «Восємнадцать, по спіску — дєвятнадцать, какая-то скотіна нє явілась», — і почав викликати:

— Бєлоконь! Вакулєнко! Джура!

Уважно оглядав того, хто озивався, і ставив у списку хрестик.

— Чорнуха!

Німа тиша.

— Чорнуха Фьодор! — з погрозливим наголосом повторив кремезний. Знов не відгукнувся ніхто.

— Т-е-е-е-е-к-с! — видихнув незнайомець з пов’язкою і прийняв рішення. — Десять минут на прощание. Место сбора покидать запрещается!* — спитав щось у старости, і вони стрімко пішли, майже побігли, вулицею.

— Федько, він такий: не дивись, що малий та худенький; якщо вперся — не зрушиш, сказав — «не поїду», помре — не поїде, — зітхнув їм услід Василь Конюшенко.

— Не накоїв би він собі біди, — уголос подумав дядько Трифон. — Той, що з Безруком пішов, жартувати не буде.

— Дочекалися нових порядків, — обурився той само жіночий голос, що лаяв старосту.

— Помовч, Мелано, бо договоришся, — сказав коваль і тихо додав: — Люди різні…

Ті двоє були відсутніми дещо довше, ніж збиралися. Повернувшися, староста повідомив, начебто ні до кого:

— У наступну відправку Федір обов’язково поїде…

Кремезний зосереджено потирав лівою долонею кісточки чималенького кулака, потім кинув Безрукові:

— Врємя, пан староста!

— Прощання закінчено! — заверещав той. — Складайте речі на підводу!

На величезній мажі купа клумаків, баулів, солдатських мішків та селянських засмальцьованих торб здалася невеличкою.

— Усі? — Безрук спробував спитати грізно, але вийшло непереконливо. Він забрався на телігу, взяв віжки, чмокнув губами — коні невпевнено зрушили. Натовп хитнувся було за кіньми, але поліцай голосно наказав:

— Отставить проводы! Мобилизованные на работу в великой Германии — колонной по два за старостой — шагом марш, остальные — на месте!**

Тонким потічком із юрби витікала молодь. Чоловік із карабіном дочекався, поки не вийшли всі, і замкнув колону.

Мовчки стояли селяни, витираючи сльози, хлюпаючи носами, розчавлені, не в змозі навіть голосно заплакати. Їхні діти, радість і надія, віддалялися центральною вулицею села, йшли у ворожі землі, у безвість, а позаду впевнено крокував кремезний чужинець із карабіном.

Високі та стрункі тополі уздовж Копачівського шляху. Старовинне козацьке село — Копачів, на прадавніх мапах, мало не за Литовської Руси мальованих, позначене. Сотні літ, здіймаючи чорну кушпелу, поспішали цим шляхом на Низ козаки: на війну чи просто на службу. Сотні літ торували цей шлях предки, сміливі й могутні. Куди ж ви йдете сумним покірним ланцюгом за неспішною скрипучою мажарою, козацькі правнуки?

Куриться шлях пилом за кволими кінськими копитами, за старими колесами, за юнацькими ногами, сідає на добротні чоботи кремезного чолов’яги з холодним жорстким поглядом, що наче вицілює спини своїх підконвойних, перекидаючи цигарку з кутка в куток твердого маленького рота.

Безрук витяг з кишені пом’яту німецьку сиґарету, ще чогось там пошукав, безнадійно махнув рукою і сказав Юркові Козачуку:

— Залазь на підводу! Держи віжки.

Невисокий рум’яний юнак на ходу вмостився на передок підводи, староста зліз, пропустив повз себе невеличку колону і звернувся до кремезного:

— Дозвольте підкурити, Євгене Матвійовичу!

— Прошу, — простяг йому запальничку той. Це була дорога, дуже якісна, дореволюційна ще річ. Староста клацнув кременем, прикурив, роздивився каліграфічний ґравійований напис: « Поручику Ильину от генерала Бредова. г. Киев. 18.06.1919 г. »