Сергій Батурин - OST

Колона військовополонених лишилася далеко позаду, а розмови про Ролька ще точилися.

— Дати б йому, як Шурмелеві! — раптом вигукнув Олексій.

Їх привезли до великого табору, схожого на той, у якому вони жили у Нойссі, тільки набагато більшого: для фільтраційної перевірки — пояснили.

«З одного табору — до другого», — сумно сказала Фросина. Та невже американський полковник мав рацію?

Згодом з’ясувалося, що хлопців направляють на ППП — польовий призовний пункт — для відправки до армії.

— Ти чекатимеш мене? — спитав Олексій у Настусі.

— Це що, освідчення?

Йому здалося, що після всього, що вони пережили, красиві слова — безглузді та недоречні.

— Освідчення, — просто підтвердив він.

— Я чекала твого освідчення ще з випускного, то тепер що ж робити — чекатиму.

Марічка відвернулася — нащо їй дивитися, як вони цілуються.

Сержант держбезпеки, що проводив перевірку, завчено ставив запитання і старанно (Марічка бачила — з помилками) занотовував відповіді до спеціального бланка.

— Чим займалася на окупованій території?

— Працювала на городі.

— Як потрапила до Німеччини?

Розповіла про Безрука та поліцая з ґвинтівкою. Записав: «Угнана оккупантами».

— Де працювала у Німеччині?

«На заводе и у хозяйки».

— Чи заарештовувалася ґестапо?

«Нет».

— Чи допитувалась поліцією чи ґестапо?

«Нет».

— Кого з фашистських поплічників знає?

«Ни кого».

— Що може додати до своїх свідчень?

«Ни чего».

— Розпишіться.

Вона взяла учнівську ручку, достеменно таку, якою писала у школі, і розписалася. Підпис вийшов невдалий — перо шкрябало папір.

— Вам видадуть проїзні документи до місця постійного мешкання — села Копачів Київської области, — поважно повідомив рум’яний молодий (чи не молодший за неї) сержант. — По прибутті ви будете поставлені на облік у компетентних органах як особа, що перебувала на окупованій території та в Німеччині.

«Тепер я буду завжди у цьому винна», — зрозуміла Марічка…

За тиждень їм із Настусею видали документи.

Вони вийшли з табору і розгубилися: місце незнайоме, навколо повно бойової техніки, військовиків, сновигають легковики та трофейні мотоцикли… Де той вокзал?

— Не підкажете, як пройти до вокзалу? — звернулася Настуся до групи військових, що курили неподалік, вибухаючи сміхом раз по раз, слухаючи розповідь одного з них…

Один, той, що стояв спиною, саме оповідач, озирнувся на голос:

— Сейчас объясню, красавица!*

На грудях його сяяли ордени й дзвеніли медалі.

Затріпотіло Марійчине серце, затьмарився світ: той же веселий голос. Ті ж очі, той же неслухняний чуб.

Погляди їхні зустрілися, і вона прошепотіла:

— Ваню?

— Ты обозналась, красавица!*— холодно сказав він.

Пізнав, вона бачила, і нічого не забув — відчувала. Та сама родимка над губою.

— Ваню, це я, Марічка, — ще не вірячи у те, що відбувалося, спробувала усміхнутись.

— Говорю тебе — обозналась! — і погрозливо прошепотів: — Иди отсюда, подстилка немецкая!**

Чим я перед тобою винна? — хотіла спитати. Ви не вміли нас захистити — а я тепер винна?

Ви відступали, побиті й понурі, а винна — я?

Чом же ти не вбив тих, хто прийшов по мене з ґвинтівкою?

Чом дозволив начепити на мене тавро — «OST»?

Чим я винна перед тобою — у мене нікого, крім тебе, ніколи не було…

Багато чого хотіла сказати, та подивилась у холодні злі очі і промовчала.

Витягла з кишені те, що всі ці роки було її найбільшим скарбом, — потертий солдатський трикутник.

Помітила: і його ти пізнав, Ваню — Іванку — Ванюшо!

Розгорнула: «Здрастуй, дорога Маріє!» — і кинула йому під ноги, у пилюгу розбитого військовою технікою шляху.

Відвернулася — аби не бачив сліз — і пішла геть. Кинулася доганяти її Настуся, а теплий весняний вітерець підхопив і потягнув кудись аркуша зі шкільного зошита у клітинку, списаного хімічним олівцем.

З русявим чубом, що зухвало вибивався з-під пілотки, у ладній гімнастерці, плечистий та широкогрудий, впевнено стояв він у добрих ялових чоботах на пружних сильних ногах і нахабнувато-весело посміхався…

Київ, 2004 р.