Сергій Батурин - OST

« Ortspolizeibehцrde

An den Herrn Landrat.

Frau Schneider…teilt mit, daβ der bei ihr beschaftige polnische Staatsangehцrige Stanislaus Butkowski nach 8 uhr verschwunden ist »*.

Станіслав повернувся зі штрафтабору змарнілий, виснажений і похмурий. Як і раніше, він не говорив грубощів і не виявляв відкритої непокори. Попри це фрау боялася повертатися до нього спиною: вона вже зрозуміла, на що вона може очікувати.

Незабаром вона донесла в поліцію, що Станіслав украв у неї ковбасу, і до нього, відповідно до нового указу Гіммлера, застосували «особливе обходження»**— прилюдно повісили посеред площі!

Про це «особливе обходження» чутки раз по раз доходили до Ціленціка. Не так давно розповідали, що в сусідньому окрузі стратили росіянина за зв’язок із німкенею.

Хлопця повісили серед площі, і його вагітну німецьку подружку примусили вибити з-під його ніг стільця, на якому він стояв із зашморгом на шиї. Потім дівчину возили містом на підводі, на грудях у неї була табличка: «Російська коханка»***.

Згодом вона зникла: казали — відправили до концтабору.

Не жартував Фріц Заукель*, коли написав у «Пам’ятці для східного працівника»: «Німецька жінка, німецька дівчина знаходяться під захистом німецького закону. Вони для тебе недоторкані» .

…Олексій Білокінь, уперше за останні півроку вимитий та ситий, лежав у чистій постелі і дивився на лікарняну стелю. Пульсував, тьохкав біль у прооперованій нозі.

Наркоз відійшов, як вода у повінь — поступово, але невідворотно. Старий лікар, що провадив операцію, повідомив:

— Усе пройшло нормально. Навіть і не шкутильгатимеш. Полежиш у нас кілька днів, а ми спостерігатимемо, бо у таборі тобі одужати не дадуть — поженуть на роботу, і уся моя робота зійде нанівець.

У палаті були самі німецькі діди. Вони поставилися до молодого українця із кволим інтересом — свої недуги дошкулили, лише один, хворий на виразку шлунка, весь час буркотів, що «вони там наших синів убивають, а ми їх тут лікуємо».

Олексій не слухав — намагався думати про щось хороше: як танцював із Настусею на випускному, як дільничний міліціонер Валет намагався з’ясувати, хто випив у роздягальні горілку. Як кружляли пари і зі старовинною ґалантністю вів молоду симпатичну вчительку підстаркуватий огрядний директор.

Потім — як вони ходили із Сашком Василенком на рибалку, як поплавець танцював на хвилях, танцював… танцював… танцював…

Олексій спав, дихаючи рівно та спокійно, спав глибоко, як сплять тільки в юності. Він не чув, як тихенько гомоніли німецькі діди про війну, ціни у крамницях, про доктора Ґеббельса, Волгу, генерал-полковника Паулюса та Сталінград. Сірий дощ за вікном із паскудною упертістю шарудів по дахах, дворах та дорогах.

…Важко сьогодні Марічці — ледве ноги тягне. Сире пальто не гріє, хлюпає в черевиках, паморочиться голова. Зимно на вулиці — пронизує до кісток сирий вітер. Змерзла дівчина — дрижаки її б’ють.

Охорона коміри шинелей підняла, голови у шиї втягує. Крокує колона звичайним маршрутом: завод — табір.

Сердитий Кауль підганяє: швидше, швидше, через вас і я мерзну; мовчки дивиться Леонґардт — невесело і йому.

І тягнуться сьогодні ці щоденні двадцять хвилин — від воріт до воріт — вічність.

Тільки і вистачило сил у Марічки — дійти до барака. А там сіла на нари — навіть пальта скинути не може. Настуся коло неї — як бусол коло гнізда: роздягла, вклала, укрила двома ковдрами, води накип’ятила та заварила ерзац-чай:

— Нічого, сестричко, ніч перебудеш, може, трохи полегшає.

— Біда біду перебуде: одна мине — десять буде, — кволо відповіла подруга.

— Що з нею? — підійшла капо, полячка Тереза.

— Горить уся та тремтить, як у лихоманці.

— Пся крев! — вилаялася полячка: лікаря у таборі не було.

Міський лікар, до якого зранку відвели Марічку Тереза та охоронник Леонґардт, одразу визначив:

— Запалення легенів. Застудилася на протягах у мокрому одязі. Працювати не годна. Треба лікувати. Незабаром буде криза — у таборі не виживе. Я зараз зателефоную — є одна фрау, вона хотіла росіянку чи українку у домашні працівниці. — І з сумнівом додав. — Може, погодиться.

Марічка сиділа байдужа до усього: їй було зле, крутилася голова і горіло ослабіле тіло.

— Фрау Лемарцаґль? Так, це я, — сказав у чорну слухавку лікар.

Повна ванна гарячої води — ще учора недосяжна мрія. А сьогодні — реальність, що не сприймається й не радує. Немолода повненька жінка з приязними ямочками на щоках, трохи схожа на маму — фрау Лемарцаґль — сама роздягла, з огидою відкидаючи у кут брудні завошивлені речі, сама мила, вміло, обережно, жаліючи: