Сергій Батурин - OST

Раптом до барака влетіла Тереза, репетуючи, аби всі негайно виходили на плац і шикувалися.

— І на свято спокою не дають, — зітхнула Ганна Бас, узяла свій сак, що його надіслала їй мати, і покірно пішла до виходу. Настуся із Фросиною — за нею, вдягаючись на ходу.

Коли шеренги вишикувались на припорошеному снігом плацу, з приміщення охорони вийшов лаґерфюрер герр Шурмель у доброму чорному пальті, за ним — висока ставна пані з презирливими тонкими губами — дружина, зрозуміли у строю, з нею — двійко дітей — дівчинка та хлопчик.

До них підбігла Тереза, яка була у таборі за перекладача.

— Подивилися на неповноцінних рабів? — спитав у родини Шурмель.

Діти з цікавістю та острахом розглядали худих людей у поганому латаному одязі.

— Кажуть, слов’яни добре співають? — повернулася до чоловіка пані.

— Хай заспівають, — наказав той Терезі.

— Усім співати! — заверещала Тереза.

Сірі шеренги мовчали.

— Співати, холєра ясна!

— Сама ти холера! — сказав із задніх рядів глухий глос.

— Вони відмовляються? — крізь зуби вицідив Шурмель.

Капо тільки виструнчилася.

— Вирішили зіпсувати мені свято? Добре. Усіх залишити без обіду!

Голодні обірвані люди мовчки дивились, як понесли до помийної ями у здоровенних каструлях уже готовий суп, і мовчали. Мовчав і Шурмель, байдужими очима роздивляючись шеренги. Стояла поряд його родина — ані пари з вуст.

Нічого не говорила й табірна охорона з пістолетами, ґвинтівками та ґумовими кийками.

Небо було високим та ясним, і лежав на землі сліпучий білий різдвяний сніг.

«Здрастуй, дорога Маріє!

Вітаю тебе з Новим 1945 роком!»

Марічка здивовано покрутила листівку — довго ж вона йшла. Уже весна. Цей почерк вона знала ще зі школи: такими рівними круглими літерами писав лише один її знайомий — однокласник Юрко Козачук.

Він зичив здоров’я та здійснення найбажанішої мрії.

Легко зрозуміла алегорія: заповітна мрія кожного — кінець війни та повернення додому. Вона мимоволі усміхнулася езоповій мові товариша. Де він тепер? Минуло два з половиною роки з того дня, коли Юрка майже силою витяг з потягу бундючний пан у краватці та капелюсі. Юрко потім у листах ніколи не жалівся на хазяїна: писав, що годує та вдягає його добре.

Вона глянула на зворотню адресу: «Крайс Ост Штенбрек, Ціленцик, Бехензеє, пост Шармайзель». У тому Шармайзелі, мабуть, вже чути фронт — як тоді, у сорок першому, під Києвом. Тепер Німеччина дуже нагадує Україну сорок першого. Світломаскування, авіаналети, стривожені обивателі… Нойсс — невелике місто, його літаки майже не чіпають, а от Дюссельдорфові дістається.

Приходила Настуся — їх останній рік інколи випускають у вихідні з табору — каже: німці бояться радянських літаків. Американські, які з’являються у небі все частіше, досі не скинули на завод жодної бомби. Дідусь Крюлл пошепки пояснив, що завод більше ніж наполовину належить американцям…

А німці за ці роки змінилися. Вони пом’якшали ще тоді, після Сталінграда. Що гіршими ставали справи на Східному фронті, то лояльніше вони ставилися до східних працівників. І лише такі, як шеф Гоппе та лаґерфюрер Шурмель, лютішали з кожною поразкою вермахта.

Пом’якшали, що там і говорити. Хоча і спочатку були такі, як Карл Шліцен, Ліза з бюро, дідусь Крюлл та, звичайно, її німецька мама — Лотта Лемарцаґль.

Тоді, навесні сорок третього, видужавши завдяки клопотам Лотти, вона літала будинком, прибирала. Коли була потрібна — спускалася на перший поверх до ресторану — допомагати. І картоплю чистила, і овочі, посуд мила, столи терла, підлогу мела… «Ла Таверна» — пристойний, солідний заклад, усе має бути на гідному рівні.

Фрау Лотта роботою не обтяжувала, але сама працювала з ранку до ночі, як заведена. Як же тут сидітимеш? Так весь день — літають одна перед одною. Зранку прокинулися, вмилися — сніданок: кава з булочкою. Потім — фрау до ресторану, а Марічка кімнати прибирає. Упорається — і на діл.

До залу вдень Марічка майже не виходить, усе більше на кухні допомагає, може з чорного ходу продукти прийняти.

Товста кухарка Фріда мовчки свердлить повним ненависти поглядом. У неї син на Східному фронті калікою став. У сорок другому під Керчю ногу з кулемета прострелили. Засмітив рану — почалася ґанґрена. Прийшлось відтяти вище коліна. У двадцять три роки — інвалід. Прийшов — очі пусті. Каже — життя скінчилося. Кричить уві сні досі.