Сергій Батурин - OST

З цією Фрідою у Марічки була історія. Лотта приймала продукти у постачальників сама, а тут каже — прийми овочі. З передмістя городину привезли хурою двоє радянських військовополонених.

Розвантажують — на її «OST» зиркають. Вона ящики рахує, а сама на них поглядає — які вони худі та обірвані: «Не приведи, Господи, і мій Ваня такий».

Захекалися — стали перепочити. Закурили недопалка — одного на двох. Молодий раз потягне — дає старшому. Мовчить Марічка — чекає.

Молодий — стрижений — кинув:

— Що, дівко, стараєшся, догоджаєш новим панам?

— За мною з ґвинтівкою прийшли. У тебе ж ґвинтівка була, — обурилася Марічка. — А ти все одно тут!

Полонений знітився й замовк.

— Не ображайся, дівчино, — примирливо сказав старший. — Це він голодний, тому й злий.

Марічка кинулася на кухню, схопила половину хлібини та дві бутербродні булки, вибігла та віддала полоненим.

Незабаром вони скінчили та поїхали, а за годину кухарка помітила нестачу:

— Де булки?.

— Я з’їла, — хотіла вискочити на сухе Марічка.

— З’їла? Брешеш, тварюко, ти їх тим російським свиням віддала!

Дівчина мовчала.

— Віддала, паскудо! — укріпилася у своїх підозрах Фріда.

Марічка — анітелень.

— Мовчиш, сучко!

М’язи руки мимоволі згадали упевнену вагу «нагана», пружний хід його спускового гачка, і їй до нестями закортіло зараз потримати хоч би мить того револьвера…

— Я тебе провчу, — завелася кухарка, схопила великого ополоника і пішла на Марічку. Та зблідла, але не відступила, готуючись дати відсіч. Німкеня замахнулася.

— Фрідо! — батогом ляснув у повітрі окрик господині. Жінка завмерла.

— Маріє, вийди, — наказала фрау Лотта. Та вислизнула у двері. Після короткої розмови Лотта знайшла Марічку.

— Ти не можеш роздавати мої харчі, не спитавши у мене!

Після того випадку кухарка не розмовляла з Марічкою, тільки палила лютим поглядом. А спілкувалася — через офіціанток.

…Авґуст Люц знайшов Юрка з Трохимом на задньому дворі, де вони рубали дрова:

— Юрґене, Карл застрелився!

Хлопець кинув сокиру:

— Як застрелився? Чому?

Схвильований Авґуст нічого не пояснював, а тільки махав рукою: пішли, пішли!

Плакала Гільде, хлюпав носом Авґуст, схлипувала Янка.

— Від учора, як довідався, що росіяни взяли Ціленцик, він був сам не свій, — чужим голосом повідомила Марта.

Незвично байдужий, лежав на соломі за клунею Карл Шмідт поряд із своїм улюбленим «манліхером». Десь не дуже далеко бахкали гармати і тріскотіли кулемети.

Пострілом (Карл стріляв під нижню щелепу) господарю хутора знесло потилицю, але лице лишилося неушкодженим.

— Шефа треба поховати, — сказав Юрко, узяв із мертвої руки ґвинтівку, віддав Авґустові, витяг мотузку з кишені і заходився обміряти тіло. Трохим пішов по дошки, Юрко — по інструмент, а родичі усе стояли над Карловим тілом, безпорадні, неначе з його смертю перевернувся світ.

— Запам’ятай, Юрку, цей день — третього лютого сорок п’ятого року, — стругаючи дошку, зронив Трохим. — Карл був достойною людиною.

Шорхав рубанок, і стружки завивалися кучерями та падали під верстак.

Проста нефарбована домовина, устелена сіном, купка домашніх біля неї — от і всі почесті, що мав після смерти гордий та шляхетний Карл Шмідт. До могили, виритої просто в садибі (не повезеш же на Ціленцік на кладовище через фронт), п’ятнадцять кроків.

Закидали труну землею, поставили хреста, вирівняли насип.

Коли збирали вечерю, Марта за звичкою поставила Карлові на його місце тарілку, раптом схаменулася та гірко заридала.

А зранку, зібрана і зовні спокійна, Марта покликала Юрка та Трохима:

— Ваші уже всюди. Кожної хвилини можуть прийти і до нас на хутір. Я не знаю, краще вам чекати тут чи піти до них.

Вирішили — піти.

— Напишіть нам довідку, що вас тут не ображали, — попросив Авґуст.

«Сумніваюся, що вона допоможе», — подумав Юрко, беручи аркуша.

Янка зібрала харчі, а Марта сказала, аби взяли велосипеди.

Прощалися, цілувалися, говорили теплі слова: німці українцям, а ті — у відповідь…

Нарешті, чоловіки поїхали. Господарі осиротілого хутора мовчки дивилися услід. Трималася, щоб не заплакати, Гільде — за два дні вона втратила двох дорогих їй людей: любого дідуся, що пестив та балував, та Юрґена — Юрка, у якого закохалася з першої зустрічі; вона уже усвідомила, що обидва пішли з її життя — назавжди.

Давно він не бачив тих снів. Мабуть, тому, що останні роки не спав без снодійного…