Сергій Батурин - OST

Зношені нерви не заспокоювалися, він крутився у темряві, слухав, як відлічує час — тік-так — механізм чудового настінного годинника, як рівно та спокійно дихає уві сні Єва.

Важкі думки приходили, напливали спогади: дитинство, спаскуджене батьком — тираном, його пиятика, школа, невдала спроба вступу до Віденської Академії мистецтв, рання смерть матері, голодне животіння вуличного художника у Відні — тьху!

Думати про становище на фронтах — ще гірше.

Врешті-решт він ковтав ненависні піґулки і провалювався у безвість на п’ять годин, аби прокинутися з важкою головою та слабкістю у тілі.

А сьогодні він задрімав швидко. І одразу — вона. Точніше, її лице. Світле волосся переплуталося, губи стиснені, погляд напружений. Що так стривожило її? Наче у кіно, змінюється план. Що ж це?

Вона сидить біля російської гармати, у російській гімнастерці, з російським застарілим револьвером у руці.

Та вона не німкеня!

А вона піднімає свій револьвер і стріляє у німецького лейтенанта, що весь у крові, лежачи, цілить у радянського бійця. Криваво забулькав, зарипів простріленим горлом лейтенант, а вона б’є та б’є у нього з чорного револьвера.

Клята! Вона завжди віщувала йому біду, снилася перед усіма невдачами, а перед Сталінградом — особливо звабливою. Та й перед самим початком цієї нещасливої війни.

Адольф підхоплюється на ліжку й ошелешено дивиться у темряву кімнати.

Він розуміє: вона вбила німецького офіцера — то знак. Він, Адольф, загине. Ні, не він — весь Райх загине разом із ним.

У тиші швейцарський годинник відлічує час: тік — так…

Коли Юрко з Трохимом дісталися першого радянського коменданта, у них не було вже ані велосипедів, ані харчів. Усе забрали переможні радянські війська.

Ще й проситися довелося, вмовляти. Розпалені азартом успішного наступу, вояки у небачених ще Юрком та Трохимом погонах кричали: «К стенке их, фашистских пособников!»

Сивий розсудливий старшина заборонив: відведемо, мовляв, до начальства, там розберуться!

Американці увійшли до Нойсса вільно, не зустрічаючи опору. Частини вермахта здавалися повним складом, кидаючи зброю, щасливі, що полон — не радянський. Білі прапори, простирадла, скатертини були вивішені в усіх вікнах пряникових будинків. Високі, симпатичні та білозубі американці без остраху їздили містом у відкритих «вілісах», встановлюючи окупаційний порядок. Зірково-смугасті прапорці тріпотіли на їхніх машинах.

Найперше, що зробила Марічка, — відірвала з одежі «OST»-а, потім забігла до ресторану, де була пані Лотта.

Фрау Лемарцаґль наважилася відкрити ресторан — чи не єдиний у місті — і тепер не мала відбою від американців.

— Я до Настусі, — крикнула дівчина. Лотта у відповідь махнула рукою.

Марічка йшла — майже бігла — вулицями Нойсса, і безтурботні американські вояки проводжали її захопленими поглядами.

З Рейнештрассе — на Батарієштрассе, уздовж каналу, потім ліворуч. Тепер недалеко. Отут ми повертали на завод. Звідси — хвилин двадцять.

Вона побачила — збито табличку на воротах табору. Посеред плацу стояла вантажівка, і білозубі веселі хлопці у американських мундирах видавали якісь харчі. Здоровенний неґр у пілотці видавав пакунки, а офіцер щось занотовував до блокнота.

— Зранку підйому не було, — збуджено розповідала Настуся. — Ми прокинулись — а охорони нема: повтікала. Ми на Хаммерштрассе — а там американці. Дівчата Терезу скрутили і їм здали. Здоровенна баба, сильна — ледве здолали.

— Подужали, — додала Фросина. — Я особисто їй усю пику роздерла нігтями та ще й волосся повисмикувала.

— Табличку збили, що далі робити — не знаємо. Тут ці приїхали — показала Настя у бік американців. — Продукти роздають, аґітують: не їдьте додому, бо Сталін усіх, хто був у Німеччині, зажене до Сибіру.

— А куди ж вони пропонують нам їхати? — здивувалася Марічка. — Чи, може, тут залишитися?

— До Америки.

— Ну, розумні. За що це нас до Сибіру — ми ж не винні ні в чому.

— Дуже просто, — утрутилася Ганна Бас. — Вони думають: працювали на німців, тепер на нас попрацюйте.

— Отой полковник, — указала на офіцера очима Фросина, — каже: хто хоче додому — взавтра о десятій ранку зібратися на плацу.

— Ви як собі хочете, а я не повернуся, — раптом заявив Василь Конюшенко.

— Васю, — здивувалась Ганна, — а куди ж ти?

— Не повернуся — і край! Може, з тими, до Америки! Не хочу знов по таборах поневірятися. Мовчи! — гаркнув на Фросину. — Забула, як до колгоспів заганяли? І що було з тими, хто до колгоспів не хотів? Як у голод хліб до зернини вивозили? З печі останній куліш витягали? Як півсела вимерло? Думаєш, дурепо, тобі вдома за Німеччину ордена дадуть?