Сергій Батурин - OST

— До чого довели дитину…

Її слова пульсували у голові луною, в очах стояв туман. Запашне мило нагадувало дитинство: з таким колись купали її, зовсім маленьку, у величезній балії серед хати.

Спираючись на фрау, Марічка ледве дійшла до ліжка.

Потім її поїли гарячим чаєм з малиною — з ложечки, і знов — як мама.

Незабаром прийшов той самий лікар, зміряв температуру хворій, зітхнув і став викладати на стіл ліки: пірамідон, аспірин, мікстуру…

— Я уже все владнав у Бюро остарбайтерів при арбайтзамті. Коли вони там довідалися, що дівчину берете саме ви, одразу дали згоду.

Фрау Лемарцаґль утримувала ресторан на Рейнштрассе, із дуже пристойною кухнею, приязними офіціантками та неповторною атмосферою сімейного затишку. Сюди вчащали порядні люди середнього достатку, що зміцнювало репутацію пристойного закладу. «Ла Таверна» — це у Нойссі відома торгова марка.

Марічка слухняно проковтнула піґулки, мікстуру, трішечки чаю, прошепотіла:

— Більше не можу, — і провалилася у чорну німу прірву.

— Що вона сказала? — метнулася фрау до лікаря.

— Я, на жаль, не знаю російської.

— Вона не росіянка, вона з України, — невідомо для чого вточнила жінка.

— Тим більше, української, пані Лотто, — винувато розвів руки лікар.

— Вона, здається, спить?

— Так.

— Тоді запрошую випити кави, — і пані тихенько вивела лікаря з кімнати.

Він уже майже дорослий — син брутального п’яниці Алоїза та покірної Клари. Блідий та худорлявий, у старенькому капелюсі та довгому пальті, він іде вулицею великого ошатного міста з чудовими, схожими на палаци, будинками.

Потім заходить до кафе і звертається до огрядного чоловіка з чорними мигдалеподібними очима, великим носом і товстими губами:

— Чи не бажає пан замовити портрета?

Той, смакуючи каву, поблажливо посміхається.

Юний маляр дістає з теки для ескізів аркуш паперу і швидкими вправними рухами малює вугіллям — дуже схоже, трішечки підлещуючись до моделі.

— Уже готово, — простягає портрета губатому. Той, примружившись, розглядає роботу, потім дає якийсь дріб’язок.

Художник рахує на долоні гроші — не вистачає навіть на каву з булочкою.

— Це й усе? — піднімає розлючені очі.

— А ми за ціну таки не домовлялися, — зверхньо каже замовник і виходить, забравши малюнок, із кафе, дуже задоволений собою.

Юнак ворожо дивиться услід.

«А ти вже навчився ненавидіти», — крізь сон зауважує Марічка.

Лице художника спотворює зла гримаса:

— Du verdammter Judenarsch! * — шалено вигукує він, і Марічка, нарешті, пізнає його: це — юний Адольф Гітлер.

Вражена, вона прокидається й бачить над собою немолодих чоловіка та жінку.

— Криза минула, пані Лотто, — говорить чоловік.

— Я вам дуже дякую, пане лікарю, — хапає його за руку пані Лотта.

— Дякуйте Богові, якби не його добра воля — я був би безсилий, — стомлено відповідає медик.

Марічка дивиться на лагідні ямочки на щоках літньої німкені і раптом пригадує її прізвище — Лемарцаґль.

Поки не повернувся Олексій, Настусі було зовсім самотньо. Фросина, мовчазна та відлюдкувата, майже не розмовляла, заглиблена у свої невеселі думки.

— Про що говорити? — гірко зітхнула вона якось і обвела сумним поглядом барак: двоповерхові нари, малесеньке вікно під самою стелею, пічечка у кутку. Вона усе ж перебралася на Марійчине місце, але ж не була здатна заповнити пустелю, яка виникла у Настусиній душі.

Учора до майстеррауму зайшов Карл Шліцен і запитав, де Марія. Настя пояснила, що подруга захворіла, і її доправили на лікування. «Бідна дівчинка», — спохмурнів Карл.

Дідусь Крюлл нічого не сказав, а сьогодні приніс не нові, але справні міцні черевики, густо змащені жиром, наказав скинути гольцшуґи**і взутися.

Він озирнувся — чи ніхто не бачить — і потай вклав до Настусиної руки безцінний дар — яблуко!

Потім, човгаючи, пройшов до свого столу.

…Тепер Настуся не сумнівалася: тоді вона бачила саме Ролька. Сьогодні вранці вона помітила його знов — з жовтими охоронниками він привів українських працівників з іншого табору.

«Нашим прикидався, українцем: усе Ролько та Ролько, в українському селі жив, у нашій українській школі вчився, а тепер він — німець Рольке, падлюка!»

Петер Рольке, обережно обминаючи калюжі, йшов мальовничою Променаденштрассе. Дощ припинився — він згорнув парасольку, глянув на годинника: час ще є, і вирішив, що непогано було б попоїсти. Тут поряд, за рогом, «Вайсес Гаус», трішечки далі — «Ґастгаус Фрюх» та «Портофіно». В усіх цих закладах готують добре. То куди ж? Таки до «Портофіно» — вирішив. Там чудові сосиски та непогане пиво.