Сергій Батурин - OST

Старі пальта, що їх виміняли подруги у німкень із бюро за тютюн, хоч трішечки рятували.

У цеху ще так-сяк: не тепло, та й не холодно, а в бараку — не зігрітись: одна маленька пічечка на величезне приміщення. Взуття та одяг не висушити: хоч як пальто звечора розвішуй — на ранок доводиться вбиратись у вогке. Марічка з Настусею спали разом під двома ковдрами, тісно притуляючись одна до одної — так тепліше.

Дівчата хлюпали носами, але — поки що трималися, не хворіли.

Німці, веселі та радісні наприкінці літа, стали стурбовані, криючись від шефа Гоппе та кількох усім відомих шефових посіпак, щось пошепки обговорювали, усе частіше вживаючи слова «Паулюс» та «Сталінград».

Видно, щось не склалося у того Паулюса під Сталінградом, а може, там почали, нарешті, годувати вермахт бебехами по-справжньому?

Із заводу забрали ще кількох німецьких робітників — літніх і зовсім юних, поставивши натомість східних німців — репатріантів з України. Настусі навіть раз здалося, що вона бачила Ролька. Чи, пак, Рольке…

У кузні Олексія Білоконя перевели з прибиральника на підручного коваля: що ж, робота знайома, він і у батька у кузні кожні канікули за підручного був. Звісно, не порівняти сільську кузню з цією, та основи професії він знав. Місцеві ковалі згодом пом’якшали до нього: може, через Паулюсові невдачі, а, може, й завдяки його вмілим рукам. Німці — вони поважають майстерність. А робочій людині багато говорити не треба: вона сама уже по одному тому, як ти береш до рук інструмента, багато чого про тебе може сказати.

Шкода тільки, що охляв хлопець: був атлет, а тепер — лантух з мослами. Уже на другий день старий сварливий Ґюнтер спитав, уважно роздивляючись свого підручного з-під кошлатих брів:

— Чого ти одразу не сказав, що коваль? — і простяг окраєць хліба, накритий тоненькою скибочкою перченого сала.

— Ви ж не питали…

А за тиждень, коли зірвалася величезна болванка і розтрощила Олексієві два пальці на нозі, Ґюнтер пішов до шефа Гоппе і наполіг, аби хлопця направили до лікарні у Дюссельдорф, велике місто за Рейном, де була хірургічна клініка. Особливо Ґюнтер наголошував, що ковалів не вистачає, а «цей Алекс — коваль».

Клініка, біла та стерильна, вразила Олексія, попри біль він роздивлявся блискучі білі кахлі та нікель.

Професор у білому халаті, нестарий, чисто виголений, глянув на Олексієву ногу, на знімок, знов на ногу:

— Пальці доведеться ампутувати, врятувати неможливо — повне розміжчення кісток.

Білими тонкими пучками хірург промасував повіки втомлених очей:

— У мене має відбутися дуже складна операція. Привезли важку дівчину з ваших — східних працівників. Посидь, я скажу, за тобою прийдуть і зроблять усе як годиться.

Він вийшов з оглядового кабінету, де приймав хворого за направленням пана Гоппе — відомого в окрузі нациста, і нещільно причинив великі скляні двері. Папери лежали на столі, як він їх залишив. Олексій, скосивши очі, почав читати верхнього:

«Chirurgische Universitдtsklinik im Robert Koch Krankenhaus…

Хірургічна університетська клініка імені Роберта Коха.

Керівник: професор, доктор медицини Горбандт.

Лікарняна довідка.

Ліза Христенко, 1926, надійшла до стаціонару (нерозбірливо). Зазначена особа постраждала від нещасного випадку, який трапився на підприємстві «Юнкерсверке»: її коса потрапила у верстат.

Результати обстеження: йдеться майже про повне скальпування голови…»

Рипнули двері — двоє санітарів завезли каталку. З Нойсса скільки пішки самостійно шкандибав, а тут десять кроків — і на каталці…

Операцію під місцевим наркозом робив незнайомий суворий лікар. Було досить боляче, та Олексій терпів, думаючи про ту дівчину з авіаційного заводу. І ще про те, що треба попередити своїх дівчат, щоб були обережнішими у цеху.

Карл Шмідт із родиною святкував закінчення польових робіт. Урожай зібраний, поля виорані, рибу з Кляйнезеє виловлено, тільки у саджалці (маточник — по-науковому) плещуть величезні, мов саксонські тарелі, маточні коропи. Ліс вивезений і м’ясо Райхові здане. Це правило діяло від початку війни уже четвертий рік: господар, забиваючи тварину, викликав інспектора, той визначав, скільки м’яса потрібно родині, решта здавалася державі за фіксованою низькою ціною. Такий порядок не дуже подобався хазяйновитому Карлові, та він підкорявся: військо ж треба годувати. Були, правда, деякі мудрагелі, які примудрялися виростити невраховану свиню і потай забити, але старий Шмідт такого не схвалював.