Сергій Батурин - OST

Дивно, подумав собі Карл, який збіг: у вісімнадцятому році він був у Києві, а дружину його теж звуть Марія, та й мешкають вони на Марієнштрассе.

Дівчина взяла щітку і заходилась мести підлогу, та так вправно…

В обід з табору привезли їжу для остарбайтерів. Неймовірно голодна, Марічка не змогла їсти: від юшки йшов відразливо важкий дух; із геть гнилого м’яса зварили — зрозуміла вона.

Стривожені мерзенним смородом, до кімнати, де годували українців, зазирали жінки з бюро. Маленька гостроноса білявка з хвилину спостерігала за Марічкою: та з огидою перемішувала смердючу щербу у металевій мисці, не в змозі піднести ложку до рота.

— Ти, — тицьнула пальцем у Марічку гостроноса. — Зайди до мене у бюро.

Та прибрала незайману посудину із зупою, сховала до кишені шматочок темного хліба і за хвилину з’явилася на порозі:

— Викликали, фрау?

— Мене звуть Люсі, — буденно повідомила німкеня, причинивши двері. — А тебе як звуть?

— Марія.

— Сідай отут, — указала на стілець Люсі, простягла чималий бутерброд із марґарином та налила до кухля гарячої кави. Не бразильська, не колумбійська, взагалі ненатуральна підсолоджена ерзац-кава видалася смачною, духмяною та запашною…

— Завтра зайдеш, — знов, наче про звичайне, зронила Люсі. — Але дивись, щоб не довідався шеф Гоппе, бо він наці, від нього буде біда…

Після обіду пан Шліцен показав, куди треба вивозити стружку — до контейнера на задньому дворі. Добре змащена, на литих ґумових шинах, тачка легко котилася навіть повна.

Марічка мела і возила, возила й мела, як заведена. Одного разу їй зустрівся шеф Гоппе: він гидливо дивився риб’ячим немигтючим поглядом крізь окуляри і цикав зубом, склавши на череві чисто вимиті долоні.

Увечері, коли українських робітників вишикували біля цеху ті ж чотири поліцаї, Настуся тихо спитала:

— Ти де працюєш?

— У цеху.

— А що робиш?

— Стружку з-під станків вимітаю та вивожу. А ти?

— У майстерраумі, — відповіла Настя. — Готові деталі по цеху збираю та на поличках за номерами розкладаю.

Їх вивели за ворота, і на великій стулці дівчата побачили абревіатуру «ІНС», а на паркані — назву вулиці. Номера будинку у сутінках не розгледіли: 13 чи 18. Та й ґотичний вибагливий шрифт ще не дуже розбирали — не звикли.

У таборі після вечері (брюквензуп на ерзац-жирі) полячка-капо принесла газету і простягла Настусі — «прoше чітаць». Та глянула — написано по-нашому: «Українець»

Щоправда, газета була стара: за 28 червня, дівчата тоді ще вдома були. У цьому «Тижневику для українських робітників» друкували про Альфреда Розенберґа* в Україні, про Роммеля, щось про Київщину, про рідне село Шевченка і знов про Роммеля. Згадалося, як горлали охоронники у ешелоні:

— Vorwдrts, vorwдrts,

Vorwдrts mit unserem Rommel!

Полячка уважно стежила, чи стане Настуся читати; провокує, вирішила дівчина і знайшла замітку про Шевченкове село…

Кожного дня одне й те саме: на сніданок кухоль каламутної рідини, яку капо зве чомусь — кава. Тільки й того, що гаряча. До цієї «кави» — шматок хліба, інколи — із малесеньким кубиком марґарину. Обід — така ж скибка хліба та якась юшка, добре, якщо з брукви та капусти, їх хоч якось можна їсти. А якщо така, як у перший день — будеш голодний. Увечері у таборі знов — хліб, юшка та «кава».

Марічка подумки склала ці шматочки та окрайці — вийшло не більше чвертки звичайного обухівського буханця. Якби не німці Карл Шліцен та Люсі, пропала б з голоду.

Люсі кожного дня — то бутерброда з марґарином або й джемом дасть, то суп з дому принесе. Карл спочатку робив вигляд, що не бачить, а потім і сам став підгодовувати дівчину. І з Настею старий майстер Якоб Крюлл ділиться своїм обідом. А цим людям і самим непросто: усе нормовано, по картках та бецуґшайнах — купонах.

А в Олексія у кузні зовсім інша картина. Одне звертання — «швайн», одна ласка — «шнеллер» та «лос», у чорному тілі тримають хлопця. Змарнів він, із лиця спав.

Вони взагалі різні, ці німці. Не усі такі, як Люсі, чи, скажімо, дідусь Крюлл. Є й шеф Гоппе, якого самі німці бояться, й лаґерфюрер Шурмель — немилосердний, зі свастикою на рукаві.

І серед охорони є різні. Товстий Кауль — презирливий та жорстокий, електричним дротом шмагає, Гельмель та Реттіх — люди як люди, а Леонґардт — доброзичливий, ніколи не б’є, співати дорогою дозволяє. Одного разу тихенько спитав у Марічки, чи знає вона «Інтернаціонал», та співати не дав, перервав одразу: «І у нас так співали».