Сергій Батурин - OST

Один з жовтих охоронників скоса розглядав розгублених підконвойних:

— Жодного розумного обличчя, жодного осмисленого погляду.

— Неповноцінна раса, — погодився з ним колеґа, літній товстун з водянистими очима. — Untermenschen.

Бранців вивели містом до каналу, і незабаром вони побачили велику нежилу будову з малесенькими віконечками під самим дахом, огороджену стовпами з колючим дротом. Поки їх заводили у ворота, Марічка встигла прочитати табличку:

Arbeitslager «OST»

DanzigerstraЯe, 9

Усіх дуже швидко зареєстрували, сфотографували, взяли відбитки пальців, видавши прямокутник твердого картону. Глянула: «Д 00628», а далі — трьома мовами — німецькою, російською і українською: «Це число треба почепити. Це число треба зберегти. Це число треба собі запам’ятати». Зверху на картонці був прокручений отвір — для мотузки.

Потім їх повели у душову, а на виході здоровенна баба — капо жіночого барака — видала кожній клапоть тканини завбільшки з кишенькове дзеркальце, на якому у білій рамочці на блакитному тлі білим же кольором було написано три німецькі літери: OST.

— Поляк повинний носити на одязі знак «Р», східний працівник з Радянського Союзу — «OST», єврей — шестикутну зірку Давида.

Усе правильно. Так і у школі тепер учать: людська порода розподіляється на чотири категорії.

Найвища — надлюдина, арієць, вища раса, власне німець. У німців правильної форми черепи та збережена расова чистота. Це — раса, створена панувати. Як сказав фюрер, за сто років у Європі житиме двісті п’ятдесят мільйонів німців — переважна більшість.

Расово близькі — голландці, данці, скандинави, ще якісь… Панувати не можуть — просто хай живуть і працюють на Райх.

Расово неповноцінні — слов’яни. У них переважно брахіцефальні черепи, які не можуть вмістити високорозвинений мозок. Придатні виключно для обслуговування вищої раси. Необхідна для цього кількість може бути залишена, усі інші підлягають знищенню, а неправомірно зайняті слов’янами багаті землі — заселенню арійцями.

Слов’янських дітей, у яких збереглися яскраві ознаки нордичної раси: правильний яйцевидний череп, біла шкіра, світле волосся та очі — необхідно понімечити у спеціальних таборах, вирвавши з неповноцінного середовища.

І, нарешті, расово чужі — народи з ознаками повного виродження: євреї та цигани — підлягають безумовному знищенню.

Начальник цеху герр Гоппе зробив паузу, глянув на робітників, які оточили його, — чи затямили? — і продовжував:

— До чого я веду? Відтепер у нас будуть працювати не тільки поляки, але й східні працівники з України. Мільйони німецьких чоловіків, що пішли на фронт, фюрер замінить мільйонами слов’янських рабів. Ви повинні усвідомити: контакти з ними повинні обмежуватись виключно питаннями виробництва. Духовне сприяння — заборонене. Статеві контакти з расово неповноцінними караються ув’язненням до концтабору чи відправкою на Східний фронт. Для неповноцінного — негайною стратою.

Відвідини німцями східних працівників у таборі — суворо заборонені. Про кожну провину українців ви повинні інформувати мене.

Усе зрозуміли? Ставайте до роботи!

Крізь товсте скло окулярів Гоппе дивився, як розходяться його підлеглі. Учора він бачив, як ішли по Нідерштрассе «рус-Івани». Хіба вони можуть замінити біля верстатів справжніх німецьких майстрів? Навчити їх можна лише одним методом: жорстокістю та суворим контролем!

Марічку завели до величезного цеху, де працювали напівавтоматичні верстати. Між ними ходили декілька немолодих чоловіків, майже не втручаючись у їхню роботу. Лише інколи вони заправляли до верстата новий металевий пруток чи відносили до проходу ящички з готовими деталями, забираючи там порожні. Просякле запахом гарячого мастила повітря, здавалося, вібрувало.

Сивий, у грубому фартуху, німець із глибокими зморшками на чисто виголеному лиці підійшов до Марічки:

— Ти розумієш німецьку?

— Майже усе, якщо не дуже швидко говорять, — відповіла дівчина.

Здивований несподівано непоганою для іноземки вимовою, німець усміхнувся:

— Добре. Як тебе звуть?

— Марія.

— А мене зватимеш паном Шліценом. Карл Шліцен, — уточнив. І поцікавився. — Ти звідки?

Вона вирішила: навряд чи німець чув про Копачів чи навіть про Обухів, і відповіла:

— З Київської области.

— Київ знаю, — повідомив пан Шліцен. — Робота у тебе буде поки що така: прибиратимеш та вивозитимеш стружку. А там подивимось.