Сергій Батурин - OST

Зовсім поряд, кроків за п’ять, стояла незнайомо доросла і вражаюче гарна Джура.

«Так тобі і треба, сучко, за те, що не дала тоді. Була б поступливішою — зараз сказав би слівце кому треба — і нікуди б ти не поїхала», — встиг подумати він, і їхні погляди зустрілися.

— Петре, — видихнула Марічка.

— Мене звуть герр Петер Рольке, — відрубав перекладач. — Я стовідсотковий німець, і мені нема про що говорити з тобою, — і презирливо відвернувся. Сама схудла, а цицьки та очі, зауважив, стали ще виразнішими.

У чорному новенькому одязі, схожому на жокейську уніформу, курили біля паркану з десяток поліцаїв (Марія не знала жодного) і про щось гомоніли, скоріш за все — просто боби розводили. До них підійшов той кремезний, що був у Копачеві, і вони одразу підібралися.

Він щось говорив, а вони погоджувалися. Мабуть, начальник. Чого ж тоді сам ходив по селах? Чи, може, з людьми у них негусто?

Ті, у чорному, із ґвинтівками, гнали потім півтори сотні невільників із їхніми клумаками та торбами без зупинок аж до станції у Василькові, і там Марічка з Настусею знов побачили німецьких вояків — уперше з тих пір, коли минулого року восени пробиралися з окупованого Києва додому в Копачів.

Німець у цивільному був уже тут, — мабуть, приїхав машиною. Він по головах порахував прибулих і віддав папери військовому у срібних погонах, таких точно, які були в того, що стріляв у Ваню.

Конвой поліцаїв замінили німецькі солдати, офіцер із паперами крикнув, і колону вивели до колій.

Просто на землі сиділи та лежали сотні юнаків та дівчат, а над ними, як будяки над полеглим після бурі колоссям, височіли чужоземні автоматники.

За дві колії від них вагонів на десять витягся пошарпаний товарняк; у голові сопів і пихкотів чорний незграбний паротяг.

Офіцер подивився на бранців, на потяг, підніс руку з годинником до лиця, кілька секунд погойдався з п’ятки на носок на довгих, як у чаплі, ногах і раптом подав команду.

Рудий унтер, здоровань із засуканими рукавами, повторив наказ. Почувши повеління, але, не розуміючи, що від них хочуть, учорашні провінційні школярі повставали і нерішуче переглядалися.

— Los, schneller zu den Waggons, russische Schweine!* — загорлав рудий і дав понад головами довгу тріскучу чергу з автомата.

Перелякані сільські діти скупчилися біля колій.

— Мерщій до вагонів, — вигукнула Марічка.

Унтер із задоволенням спостерігав, як штовхалися, лізучи до потягу, незграбні перелякані й спантеличені молоді слов’яни, і підганяв:

— Los! Los!

Коли вони позалазили, рудий біля кожних вагонних дверей оголосив:

— Rauchen verboten. Wagen zu verlassen ist verboten, sich aus den Fenstern an Halte — stellen hinauszulehnen ist strengst verboten!**

Потім він із зусиллям закривав розсувну вагонну стулку і ще з хвилину вовтузився ззовні.

— Каже, щоб не курили і не виглядали з вікон на зупинках, — знов зрозуміла німецьку Марічка і здивовано подивилася на невеличкі вентиляційні отвори під самою стелею: як звідти визирнути?

Їх не випускали навіть на зупинках. А люди є люди: не можуть довго без убиральні; хлопці виламали у кутку вагона дві дошки з підлоги і завісили той кут якоюсь рядниною.

Стукотять колеса по стиках рейок, погойдуються вагони. Час від часу кричить тужливий паровозний гудок. Інколи вітер доносить здалеку, з першого вагона, де їде охорона, чужу бравурну пісню:

— Wir sind das Deutsche Afrika Korps

Des Fьhrers verwegne Truppen

Wir stьrmen wie die Teufel Hervor

Versalzen dem Tommy die Suppen!

Потім не чути, і — знов:

— Vorwдrts, vorwдrts,

Vorwдrts mit unserem Rommel!

Радіють, а що їм — вони їдуть додому, до Німеччини, а не на чужині поневірятися…

Монотонно, у постійному ритмі стукають колеса: так-так, так-так…

Очі самі закриваються…

Це той само хлопчик, що малював метеликів. Він помітно підріс і, мабуть, вже ходить до школи. На ньому недорогі, але чисті та дбайливо випрасувані штанці та курточка. Малюк стоїть біля дешевого шинка і не сміє зайти. І що йому там потрібно?

— Дивись-но, Алоїзе, — летить гучно із широко відкритого вікна. — Твій вилупок прийшов!

— Що тобі? — чує він роздратоване питання.

— Батьку, мама каже, щоб ви йшли вже додому…

За вікном невидимі чоловіки сміються й сердиться батьків голос:

— Хай би тобі повилазило разом із твоєю матір’ю, наволоч! Не даєте робочій людині відпочити!

Там знов гомонять і сміються. Раптом якийсь грубань каже:

— Алоїзе, тобі, здається, на сьогодні досить. Іди вже додому, он малий доведе.

Це хтось такий, що його і батько слухається.