Сергій Батурин - OST

— Ще атестат. І читацький квиток із районної бібліотеки, — пригадала вона.

— Він із фото?

— Так.

Теплов узяв її червоноармійську книжку, поклав до кишені кітеля:

— На тобі військового — тільки пілотка та гімнастерка. Зранку скинеш їх, вдягнеш свої кофтину чи сорочку і підеш до своїх знайомих.

Сльози заповнили вмить очі, і лице командира вона бачила нечітко:

— Чим я завинила? Чого ви проганяєте мене?

Полковник як і не чув:

— Вік у тебе непризовний, поживеш якийсь час у знайомих…

— Та що я зробила? — заплакала уже вголос вона.

— Дитино, — якось дуже по-батьківському звернувся до неї нестарий ще полковник. — Ситуація навколо Києва докорінним чином змінилася. Є наказ відступати. Та нам навряд чи судилося вийти звідси живими. Тому, — жорстко вже продовжував Теплов, — це наказ. І затям: якщо прийдуть німці — ти ніколи не була на фронті. Просто після окопів жила у знайомих… Ще одне: комсомольського сховай, або краще — спали! Виконуйте, рядовий Джуро!

Вона востаннє козирнула командирові і вийшла. Полковник від каганця запалив невеличку сіру книжечку і кинув у дюралеву саморобну попільничку, дочекався, поки прогорить, струсив попіл на підлогу і старанно розтер ногою:

— Усе, тепер порядок.

Він не сказав їй, що сьогодні німці намертво замкнули кільце навколо Києва.

У чорній жакетці, у вишиваній сорочці, увечері наступного дня до білої хатини на вулиці Звіринецькій, що на Теличці, окраїнній київській слобідці, постукала гарна молода дівчина.

Двері відчинилися, і з криком «Марічко, це ти?» на шию їй кинулася Настуся.

Після кількох днів безвладдя німецькі війська увійшли до Києва впевнено та спокійно.

З відкритих люків та кузовів могутніх машин солдати вермахту дивилися на повойоване місто, майже усі переможно посміхалися: широко — лопата влізе.

Ревіли німецькі досконалі мотори, лунали різкі, хвалькуваті марші, гортанні незвичні слова різали вухо.

Місто принишкло, не знаючи, чого чекати.

Гупають вулицями короткі чужі чоботи, кóпають каштани, що падають просто під ноги, і коричневі кульки з жахом летять геть, підстрибуючи на нерівних каменях бруківки.

Причаїлася Теличка, тихо сидять у білій хаті подруги, і не знають вони, що полку Теплова уже добу не існує, і живими лишилися тільки п’ятеро, та й тих женуть без зброї у величезній колоні — просто на Захід.

Стукають по стиках колеса, погойдується вагон. Товарний, із брудною підлогою та облупленою фарбою, у якому возили і крейду насипом — он плями по стінах, — і, недавно, — відчувається ще запах, — худобу.

Марічка згребла на купку під стіну скупо кинуту на підлогу солому, сіла й заплющила очі.

Ще добу тому їх самих гнали дорогою Обухів — Васильків, як оту худобу.

…Біля школи до них приєднали кілька груп таких само молодих вигнанців із сусідніх сіл, які прибули з вечора і ночували у колишній міліції, вишикували й залишили майже на годину надворі.

Нарешті, до них вийшли товстий кирпатий німецький майор, якийсь цивільний пан із безбарвними очима і спортивний юнак у літньому костюмі з новеньким портфелем. Біла сорочка та зав’язана під комір краватка робили його дуже офіційним. Офіцера й пана присутні бачили уперше, а от юнака багато хто впізнав.

Це був Марійчин однокласник, колишній залицяльник, спортсмен, музикант і відмінник, а тепер — перекладач комендатури Петро Ролько.

Військовий поколупав зубочисткою в роті, кинув її під ноги, наступив носаком глянцевого чобота та голосно й швидко заговорив. Слова у нього звучали, наче лайка, хоча, здається, не лаявся він зовсім. Попри незвичну вимову та швидкий темп, — німець просто вистрілював слова, — Марічка багато чого зрозуміла:…відбуваєте працювати до великої Німеччини… то є для вас велика честь… країна древньої культури… житимете у гуртожитках… вам платитимуть… за погану роботу — покарання… за втечу — ув’язнення до концтабору.

Щось іще. Майор упинився, і Ролько докладно переказав суть його промови — видно, не вперше. Ролько й у школі блискуче знав німецьку, а тепер і поготів — торохтів із тими двома ще швидше за майора. Цивільний з Рольком провели перекличку і дали десять хвилин на туалет.

Перекладач комендатури байдуже та відсторонено дивився понад головами цих тупих селюків, думаючи про щось своє, і раптом відчув пекучий погляд.