Сергій Батурин - OST

Якийсь боєць, скинувши гімнастерку, невміло намагається перев’язати легко поранену вище ліктя руку.

Підскочила Марія:

— Дай я!

Вправні її руки, лягає бинт рівно та правильно. Раптом відчула, що хтось дивиться на неї, повернулася — а то Новицький спостерігає за її вмінням.

Незабаром комбатові доповіли, що поранено чотирьох, двох — важко, і вбито одного — з відділення кінської тяги.

— Погано, — засмутився капітан. — У мене зайвих людей нема. Хто ж біля коней буде?

— Я можу, — визвався Віктор Петренко. — Я все життя біля коней.

— А скільки тобі років? — швидко кинув комбат.

— Сімнадцять з половиною, — трішечки прибрехав Віктор.

— Тебе поки залишу, а там — як командир полку вирішить.

— Слухаюся, — зрадів хлопець.

— А тобі скільки? — повернувся капітан до Марічки.

— Сімнадцять. Незабаром, — знітилася під уважним поглядом командира.

— Погано, — з жалем цикнув язиком той.

Він витяг з кишені коробку «Казбеку», взяв цигарку, дмухнув у ґільзу і закурив; сизий ароматний дим повільно піднімався угору.

По дорозі, яку, як говорив Новицький, «осідлав» полк, на простір поля з синього далекого лісу впевненою колоною виповзли кутасті німецькі танки з квадратними баштами. За ними — кілька панцерників і з десяток вантажівок із брезентовими тентами.

— Ти — до коней, — кивнув Новицький Петренкові, — ти — до старшини за санітарною сумкою — це вже Марічці. — А ви — швидко на Київ.

Далеко на півночі на високій горі золотою ріпою блищала баня дзвіниці Печерської Лаври.

— Ти старший, — поспіхом штрикнув пальцем комбат у Білоконя. — Відповідаєш за прибуття групи до обкому.

І Новицький тюпки побіг до командного пункту — окопу, з якого стирчав дворогий далекомір.

— Пішли, — сказав Олексій, і група молоді попрямувала розбитою дорогою до далекої золотої бані.

Старшина Козлов — довгий, в окулярах чолов’яга — дав Марічці велику брезентову сумку з набитим через трафарет червоною фарбою хрестом. Зазирнула усередину — нічого особливого, усе те саме, що й на заняттях в ОСОАВІАХІМі.

Незабаром загухкали гармати, затакали кулемети піхоти, і німці, стомлені зробленим останніми днями кидком, наразившись на організовану оборону, відповідаючи на вогонь з танкових гармат, відійшли до лісу.

— Що у нас сьогодні — перше серпня? Так і запишемо — перше зіткнення з ворогом — першого серпня, — зауважив комбат.

Похапавши перше-ліпше, що потрапило у вічі, передовий загін вермахту пішов із Джулаївки.

Увечері, коли ветеринарова жінка вийшла до криниці по воду, їй зустрілася баба Колісничиха. Та поставила цеберку на лаві біля зрубу і зашепотіла:

— У нас забрали дві курки, шмат сала та яєчок корзинку. А у вас що, Ірино?

— Нічого не забрали, — гордо повідомила ветеринарша. — І ніяка я вам не Ірина. Відтепер і назавжди — я для вас фрау Ірма. Ірма Рольке.

Колісничиха остовпіло замовкла, а фрау почала вправно крутити колодязного коловорота.

Німці накочувались як океанський прибій: потужно, розмірено та методично. Спочатку хижі «юнкерси» теребили батарею, потім підтягнута недавно артилерія лупцювала снарядами, і вже потім, тримаючи, як на параді, дистанцію, йшли з короткими зупинками — для пострілів — танки.

За ними, ховаючись за броню від куль, густо сунула вимуштрувана німецька піхота.

Батальйон капітана Непряхіна, до якого була додана батарея, зустрічав ворога густим вогнем: сухо тріскотіли ручні кулемети, солідно дудукали станкові, намагаючись якщо не відрізати піхоту від бойових машин, то, принаймні, якомога більше її вибити.

Новицький перевів чотири вцілілі гармати на пряму наводку і з розважливою злістю гатив величезними снарядами по хрестоносних ворожих танках. Уже чимало їх мертво чорніло залізними обгорілими коробками у полі.

Як океанська вода, ударивши у скелю, відкочується і вперто б’є знов, зупинені лютим вогнем вояки ще ніким не переможеного вермахту відходили за той дальній ліс лише для того, щоб згодом ударити наново.

Разів зо п’ять Непряхін кидався у контратаку — німці кожного разу грамотно виходили з вогневого контакту, густо встеляючи чорне вигоріле поле вбитими червоноармійцями. Своїх поранених і вбитих вони намагалися будь-що виносити, і за кілька днів здалося, що гинуть лише радянські, так багато бійців у захисних гімнастерках накидала на землю вправна німецька зброя.

Звідти, де ще недавно співали цикади, нічний вітерець доносив запах горілого та густий трупний дух.