Сергій Батурин - OST

З русявим чубом, що зухвало вибивався з-під пілотки, у ладній гімнастерці, плечистий та широкогрудий, впевнено стояв він у добрих ялових чоботах на пружних сильних ногах і нахабнувато-весело посміхався.

— Страшно, красавица? — помітив він Марічку і простяг руку, допомагаючи підвестися.

— Та не дуже, — заперечила Марічка, обтрушуючи з одягу пісок.

Вони встигли уже познайомитись (Іван — дуже приємно, Марічка), коли підлетіла чорна «емка», і нестарий полковник із великою, кольору вохри, кобурою на поясі голосно почав з’ясовувати, хто герой: хто збив німця.

Власне, ніхто більше і не стріляв.

Густо чадів, догоряючи, німецький літак, полковник плескав солдата по плечу й обіцяв представити до нагороди, потроху заспокоювалися землекопи, уперше зазирнувши у лице війни. Було кілька легкопоранених, а одну жінку, із мозолястими руками, у простій спідниці та сільській сорочці, вишитій хрестиком червоними нитками, — убито. Вона лежала горілиць і порожніми очима байдужо дивилась у високе незворушне небо. Невеличка — наче вишню розчавили — плямка крови багряніла на грудях.

Марічка підійшла і обережно, як колись мама бабусі, закрила мертві очі. Вдивилася в обличчя — просте і спокійне. Кілька хвилин тому, коли падали бомби і здіймали фонтанчики землі кулі, вона так само лякалася: тільки не в мене! Тепер вона не боїться нічого…

Цю жінку мобілізували у ближньому селі, і вона мовчки приречено працювала, як звикла: важко і старанно.

Знали про неї лише, що звали її Ольгою Степанівною.

Убиту забрали досить швидко, а фезеушник Павленко поміняв собі лопату — колишня жінчина видалася йому кращою.

Так буває нерідко: умре чесна, працьовита людина, і не знають люди, що про неї сказати, крім того, що була чесною та працьовитою. Хоча, ні — є ще одне. Можна додати, що була скромною.

Назавтра усіх обухівських перевели на позиції: копати капоніри та ями під бліндажі, і Марічка бачилась з Ванею по кілька разів на день. То жартом перекинуться, то він, проходячи, просто підморгне.

Вона розуміла, що не просто так їх перевели до військових: мабуть, справи на фронті ще погіршилися, і вони самі просто не встигають.

Але на душі було, попри тривогу та неспокій, радісно й тепло, і світ сприймався незвичайно яскраво: кольоровим, виразним та рельєфним, як колись, тоді, ще у дитинстві, до школи, до колгоспів, до страшного смертельного голоду — коли мати влітку опівдні йшла до сільської череди доїти їхню корову, а мала Марічка трималась за її долоню, а в другій завжди несла корові запашний свіжий окраєць білої домашньої паляниці.

Вона безпомилково знаходила у череді свою Матильду (схотілося ж батькові саме так назвати тварину), кидала мамину руку і бігла, простягаючи хліб: на тобі, корово!

Тоді так само дзвеніли на увесь світ коники, вкривалися росою на світанку трави, наливалися у садках яблука, і були казкові вечори, теплі та лагідні, мов коров’ячі вдячні губи.

Сьогодні вона бачила, як мився, скинувши гімнастерку та нижню сорочку, Ваня, а якийсь веснянкуватий рудий телепень поливав на нього водою із солдатського залізного кухля, як радісно сяяла молода шкіра, як перекочувалися під нею м’язи.

Ваню — Іванку — Іваночку, як солодко крекчеш ти, коли знову і знову ллється на спину тобі чиста холодна вода. Давай ще — і телепень раз по раз занурює кухля до великого відра і крекче, наче це його омиває струмінь; смішно стирчить твоє коротке мокре волосся на потилиці, бризки летять на всі боки, а ти — давай ще!

Ваню — Ванюшку — Івасику! Який ти, виявляється, дбайливий та лагідний. То яблучко принесеш, то квіточку, а то просто, проходячи, порадуєш своєю лагідною усмішкою. Полковник не збрехав, і на грудях у тебе срібним карбованцем хвалькувато сяє новенька медаль — «За бойові заслуги».

Праця набула змісту: по позиціях сновигали командири і давали чіткі настанови. Перед позицією батареї, на величезному полі, також копошилися маленькі, як мурахи, люди. До капонірів закочували досить великі гармати, підтягували важкі зелені ящики, тягли телефонний зв’язок, звідти долинали дивні незрозумілі слова: репер, батарейне віяло, метеосередній, поправка на деривацію. Неподалік в окопі встановили чудернацький дворогий оптичний прилад, і біля нього крутився худорлявий боєць із неприродно широко посадженими очима, приятель Вані, Валера Штінов, далекомірник.

На позиції встановили два спарених зенітних кулемети «максим», але німці більше не прилітали. Чому вони тоді напали на цивільних, хоча зовсім поряд почали облаштовувати позиції війська? Бавилися або залякували?