Сергій Батурин - OST

А в небі, у сліпучій вишині, дрібними пір’їнками розкидані невагомі прозорі хмарки: cirrus*— навіть уві сні визначив він.

Щедре літнє сонце панує, гріє землю й воду, розсипається тисячами сонячних зайчиків по хвильках, пече потилиці дерев, марно намагаючися пробитись у глибину листя.

Біля краю води, на зелену траву поскидавши одіж, стоїть майже сформована, років п’ятнадцяти, юнка — підборіддя підвела, пальчиками русяве волосся за спину прибирає, мружить світлі дивні очі: на ліс подивиться — зеленкуваті, на воду — золотаво-сірі, на небо — блакитні, волошкові, ясно-сині…

Шия ніжна та струнка, мов в олениці, плечі округлі, а під ними — невеличкі пружні півкулі грудей з маленькими темними верхівками.

Промені пестять її плаский мускулястий живіт, круті стегна, милуються тонким станом, а безсоромний вітерець обрав рудуватий пухнастий трикутник у самому низу живота і тихенько бавиться ним, дівчачур!

У неї прекрасно вибудоване тіло та бездоганна шкіра, він уже знається на цьому.

Дівчина тихо ступила у ріку, зробила ще крок, і ще, — ріка ніжно торкнулася спокусливого трикутника, — раптом кинулася у воду і попливла: сміливо, сильно, вміло.

«Тільки найвищий народ може породити таку ідеальну жінку», — подумав він і провалився у несвідому темряву глибокого сну.

На ранок до уповноваженого підійшов командир батареї капітан Новицький і жорстко наказав:

— Залишай позицію зі своїми комсомольцями.

Мельниченко не зрозумів:

— У чиє розпорядження нам тепер поступати?

— Яке розпорядження! — заревів врівноважений зазвичай капітан. — Тобі одне розпорядження — геть звідси!

Побачивши вилуплені, мов поліські бараболі, здивовані короткозорі Мельниченкові очі під круглими окулярами із сильними лінзами, Новицький трохи спокійніше просто у лице співрозмовникові повідомив:

— Учора німці взяли Обухів, Германівку, Джулаївку, Старі та Нові Безрадичі. Щонайпізніше, взавтра вони будуть тут. Тепер мені твої діти та дівки у розміщенні ні до чого.

— Куди ж нам, ми ж з Обухова, — почухав потилицю Мельниченко.

— За годину у мене йтиме машина на Київ, — одразу вирішив капітан. — Посадиш до кузова стільки, скільки уміститься, інші — пішим порядком. Дістанетесь Києва, там спитаєш у свого начальства, куди вам.

І подумки додав: «Якщо воно ще там, твоє начальство».

За годину Мельниченко напакував до кузова вантажівки стільки людей, що водій, нічого не говорячи, тільки захоплено дивився, а коли місця зовсім не лишилося, уповноважений югнув у кабіну, звідти вже сказав:

— А ви — своїм ходом. Зустрінемось у обкомі.

Його зовсім не цікавило, чи знають ті, що залишилися, де той обком.

Натужно загудів мотор, машина рушила, важко перевалюючись з боку на бік на нерівній, розбитій за останні дні, дорозі.

Копачівські та декілька учнів ФЗУ, що не вмістилися у машину, розгублено перезиралися.

— І ви давайте слідом, — звернувся до них капітан, але його перебило, стрімко наближаючися, знайоме вже перервчате виття «юнкерів». Новицький крутнув головою — тепер літаків було не два, а півтора десятки.

— Не встигли. Швидко до укриття! — І гучно подав команду: — Батарея, к бою!

Марічка кинулася до вузького глибокого окопу, на який на бігу показав капітан, на ходу чомусь усвідомивши, що комбат говорив з ними українською, а команди подавав — за статутом, російською. Літаки влаштували над позицією смертельну карусель. Налітали, бомбили, стріляли, за ними — інші, аби так само атакувати і піти на друге коло.

Здригалася земля від вибухів, і до укриття часом сипався пісок. Поряд із Марічкою дрібно дрижала перелякана Настуся.

— У «юнкерса» запас пального невеликий, надовго не вистачає, — словами лейтенанта Медведєва (того, з військкомату) заспокоїла Марія подругу. — Скоро вони заберуться.

Сьогодні німця зустріла не одна Іванова ґвинтівка: торохтіли спарені «максими», бахкали з окопів ґвинтівки та карабіни, а недалеко, де стояли піхотинці, чути було й тріскачки ручних кулеметів.

Дивно, але жодного німця не підбили: остання пара різко шугонула угору, і пілоти повели свої літаки туди, звідки прилетіли: десь на південний захід.

Марічка визирнула зі схованки, — здається, скінчилося, — і вистрибнула на поверхню.

Земля переорана, ями, курява, дим. Жадібно п’є з військової фляґи капітан, тягне кисета з кишені незграбний літній солдат, який ще учора вихвалявся, що він «коло орудія», так сформулювавши поняття «гарматний номер».