Сергій Батурин - OST

Поряд — повно хлопців та дівчат. Вправні, ловкі, схожі на солдатів, учні ФЗУ жартують, далеко плюють крізь зуби, матюкаються, коли поряд нема Мельниченка, і працюють, немов навіжені: мигтять здоровенні копаниці, блищать на сонці жилаві пітні спини.

До дівчат з палітурної майстерні залицяються. Гарні ті дівчата. Соковиті, з налитими стегнами, пишними персами. З-під хусток хлопцям підморгують.

Копачівські купкою тримаються. Могутніми змахами кидає землю Олексій Білокінь, не відстає Петренко Віктор, Марічка з Настею задніх не пасуть. Тут же Сашко Василенко. Він, власне, не копачівський — однокласник з Обухова. Одразу погодився їхати. Марічка подумала: тому, що йому подобається Настя.

Після зустрічі з Мельниченком дівчата кинулися по своїх — декого зібрали.

Завітали і до Перебийноса, а він армійського «сидора» збирає:

— Еге, дівчата, я до війська йду.

Уповноважений Андрій Мельниченко (дівки дражняться: упал-намочений ) здебільшого також копає, але інколи «відбуває вирішувати питання». Це йому вдається: годують майже завжди вчасно, і дах над головою є.

Неподалік червоноармійці позиції облаштовують, на палітурниць погляди двозначні кидають. Жартома побачення призначають. А дівки — добре, тільки після перемоги.

Юність гарячим вогнем грає в їхній крові, вирує життя у гарних міцних тілах, ще не засмучують їх надовго ані німецькі літаки, що хвилями летять на Київ, ані групи, дедалі все більші, біженців з похмурими лицями та відступальників-вояків, які стомлено шкандибають, байдужі, зі згаслими очима.

Недалеко, у Києві, усе частіше бахкали зенітки, вставали по ночах заграви пожеж. Бійці частин, що відступали, на запитання відповідали коротко та неохоче: «пре», «ломить», «танками давить».

А в небі усе частіше прокочувались хвилі німецьких бомбардувальників.

«А де ж наші танки, літаки?» — думала стурбована Марічка. Де — «гремя огнём, сверкая блеском стали…»? Чому досі не повідбивали ці нахабні хрестоносні крила сталінські соколи?

Копай, комсомолко Джуро, цю земельку: нахилилася, набрала землі, викинула, — і не питай себе: чому? — бо марно шукатимуть відповідь на просте це запитання і діти твої, й онуки.

Летить з лопати земелька із пісочком, не така чорна та важка, як копачівська.

Копай, українко Джуро, і не дивись, як женуть повз твій безглуздий рів за чередою череду, як вивозять зерно, обладнання — якомога більше: з землі, яку не вміють відстояти.

Як стомлено крокують повз тебе побиті і пригнічені війська.

Копай і не питай — що буде, коли вони підуть.

Нахилилася — набрала землі — викинула.

Літаків з червоними зірками у небі майже не бувало, німці ж завжди йшли на великій висоті, не зважаючи на мурах, що комашилися у довжелезній канаві, на необстріляних бійців неподалік, на дорогу, повну машин та підвід — вони несли свій бомбовий запас для заводів та залізниць, мостів та переправ, фабрик та ливарень. Для військ, що підтягувалися до Києва. Підвиваючи, гуділи далеко у вишині їхні мотори, і звук цей уже чітко вирізнявся.

…Ці мотори гуділи інакше — вони ревіли, коли, з’явившись не знати звідки, пара блискучих «юнкерсів» пішла низько над дорогою, над ровом, скидаючи бомби, розстрілюючи усе, що потрапляло на приціл.

«Воздух!» — заволав хлопчачий голос. Панічно кинулися хто куди люди, побігли фезеушники, заверещали дівчата.

Марічка побачила, як Білокінь рвонув донизу Настусю, і, пригадавши настанови майора Гусакова, впала долілиць, прикривши голову руками.

Вибухи та скрекіт кулеметів віддалилися, але потім пілоти зайшли на друге коло. Марія заплющила очі і притислася щокою до теплої землі.

— … твою в бога душу мать! — почула вона майже над головою. Одразу поряд з нею, перекриваючи рев двигунів та галас, гулко забахкало.

Інколи, поміж гучними злими пострілами, вона чула хиже гарчання: «бл… получай, сука».

Обережно повернула голову: хлопець у радянському військовому обмундируванні піднявся на повний зріст і посилав кулю за кулею у німецькі штурмовики з довжелезної мосінської ґвинтівки.

Раптом один німець вийшов з бою і почав на розвороті набирати висоту. За ним тягся прозорий жовтий шлейф. Двигун його жалісно плакав. Вояк дав ще постріл навздогін, «юнкерс» клюнув носом, перейшов у піке, устромився у землю і вибухнув, викинувши величезну вогняну кулю.

— П…ц! — голосно об’явив росіянин і опустив ґвинтівку: другий літак стрімко скерувався на захід.