Сергій Батурин - OST

— Дозвольте розносити?

— Рознесеш ці — й додому, — наказав лейтенант. — А зранку до мене!

Довжелезна ця вулиця, багато будинків, але у Марії усе розкладено: парні номери у порядку збільшення — в одній кишені, непарні — в іншій. Хімічний олівець напоготові.

— Здрастуйте, ви — отакий-то, вам повістка, розпишіться, дякую, до побачення.

Темніє лицем чоловік, плаче, кричить дружина, а Марічка уже біжить далі, у сусідню хвіртку стука — несе долю на цупкому сірому папері. Здрастуйте — вам повістка…

А по вулиці мчать вантажівки, сновигають легковики, міцні коні тягнуть гармати, колонами йдуть бійці у новеньких військових одностроях. Коли тільки встигли їх перевдягти. Здрастуйте — вам повістка…

Військові патрулі з’явилися — двічі вже зупиняли. «Пред’явник цього, тов. Джура Марія, дійсно є посильним Обухівського райвійськкомату». Печатка, підпис — усе у порядку.

Уже кінець вулиці. Ще дві повістки — і назад, парною стороною. Хвіртка напівпрочинена. Собаки не видно. Фарбованими східцями — до дверей. Постукала — майже одразу відчинили.

— Здрастуйте, ви — Ткаченко?

— Я, Марічко.

Вдивилася у напівтемряву передпокою:

— Ой, здрастуйте, Миколо Федоровичу.

Завуч узяв аркуша, розписався, де треба:

— Недовго я у цивільному походив. Добре, завтра о восьмій буду у військкоматі. А ти як у посильні потрапила?

— Сама прийшла, — зашарілася дівчина. — На фронт не взяли, доручили ось…розносити.

— Нема чого тобі на фронті робити. Без тебе упораємось, ще не розучилися воювати, — упевнено сказав Микола Федорович. — Звісно, німці — не фіни, але й фінам дали хльору, і японцям всипали, і цих розіб’ємо! Ну, добре, біжіть далі, товаришу посильний, — завуч як рівня простяг Марічці руку. — Щасти тобі.

І знову: здрастуйте — вам повістка. Чоловіки, здається, уже чекали на неї, бо здебільшого самі виходили на стук.

Зранку на військкоматі з’явився кольоровий плакат: жінка з лицем простої селянки заклично підвела руку, а за нею здіймався цілий ліс багнетів.

Точнісінько такий висів на дверях кімнати номер чотири, а з динаміка линула мужня пісня. Марічка ще ніколи не чула її: «Пусть ярость благородная вскипает, как волна. Идет война народная, священная война».

— Добра пісня, — похвалив Медведєв. — Учора упоралась?

— Упоралась.

— Сьогодні закінчуй, а взавтра приведеш якусь подругу з найбільш надійних, бо ще робота є, — ляснув долонею по купі таких, як учора, списків лейтенант.

Марічка підійшла до свого столу і мимохідь глянула у вікно: перед військкоматом величезний натовп гомонів, плакав, цілувався.

Обіцяли незабаром повернутися з перемогою чоловіки, дочекатись — жінки, прикладали хустки до очей матері. Літні батьки опускали очі долу, наче соромилися, що не підуть сьогодні разом із синами.

Марічка впізнала кремезного чолов’ягу з натрудженими руками, до якого заходила учора. Вона навіть прізвище згадала — Дранотюк.

Тепер цей Дранотюк, з торбиною за плечем, безглуздо м’яв міцними вузлуватими пальцями край білого фасонного капелюха, слухаючи мініатюрну жіночку, яка щось йому темпераментно говорила.

І в того, що неподалік стоїть на самоті, вчора була. А там — ще один…

Дві постаті видалися Марічці знайомими. Це… так, вони: Микола Федорович та шкільна секретарка Наталка.

Ткаченко тримав дівчину за руку, якийсь уже незвичний: вольовий, підтягнутий та рішучий. Відчував теплу й вологу її долоньку, слухняну і, здавалося, довірливу. Шкода, подумав Микола Федорович, що я пізно розгледів тебе.

Шкода — кліпнули її вії.

І що нічого не було.

Не було — ледь ворухнулася її рука.

І що ця клята війна.

«Ти повернешся, і все у нас буде, як у людей», — почув він її думку.

«Це — війна, там вбивають, я вже знаю…» — глянув із жалем чоловік.

«Ти повернешся» — поцілувала у вуста. — «Обов’язково повернешся», — в очі. — «Усе буде, як у людей», — у щоки, підборіддя…

І хоча вони цілувалися на площі, вщерть заповненій людьми, Марічці раптом стало ніяково — наче вона підглядала. Вона відвела погляд від вікна, а коли глянула знов — майор Гусаков вже вишикував призваних на фронт і закінчував перекличку. Куди відійшли проводельники, з вікна не було видно. Як вона не вдивлялася, Ткаченка у шеренгах не упізнала…

Назавтра, коли Марічка прийшла до комісаріату з Настусею, на площі були призовники не тільки з Обухова — чимало прибуло з найближчих сіл.

Чорні репродуктори викидали у натовп невтішні звістки, колонами йшли чоловіки й старші хлопці, раз по раз з’являлися у небі літаки з хрестами на крилах.