Сергій Батурин - OST

Директор не курив уже дуже давно, але чомусь стояв із курцями і слухав оповідки бувалого у бувальцях дільничного. Він відчував себе, як художник, який щойно продав найкращу свою картину, що її любовно та натхненно вимальовував кілька років.

Рипнули двері, і з’явився комсомольський представник, за ним — завуч. Комсомолець дочекався, поки Ткаченко витягне з кишені коробку «Казбеку», і недбало пригостився.

— Ви, товариші, перекуріть, — підхопився директор, — а я піду до зали. Не можна, щоб там нікого не було з дорослих.

— Там класний керівник і учитель співів, — заспокоїв Ткаченко.

— А з керівництва школи — нікого, — стояв на своєму Анатолій Кирилович.

У залі кружляли пари, директор тільки і розгледів, як ніжно вів Василенко симпатичну Коляду, а Ролько завзято крутив Марічку, як, відкинувши голову, вона весело сміялася. Підхоплений красунею Ларисою Олегівною, він сам віддався хвилям вальсу, говорячи їй щось веселе та дотепне і з хвилюванням слухаючи срібний дзвіночок її безтурботного сміху.

«Що ти робиш?», — жахався вкорінений у його єство педагог. — «Вона ж молодша від тебе років на двадцять», — «То й що?» — зухвало відповідав чоловік, що дрімав у ньому останні роки, а тепер раптом прокинувся. Той чоловік стомився бути одиноким, і вродлива незаміжня партнерка раптом це відчула. Жінки взагалі чудово відчувають такі речі…

А Ткаченко уже дзвенить медалями біля секретарки, і Наталка робить великі очі, демонструючи йому зацікавленість його словами.

— Що я говорив? — з’явився перед завучем радісний дільничний. — Десять хвилин тому Козачук, Терлецький, Перебийніс та Білокінь випили у шкільній роздягальні чвертку горілки!

— Ви самі це бачили? — підняв брови Микола Федорович.

— Ні, але дані точні, — запевнив лейтенант.

— Дивно, — розвів долоні завуч. — Десять хвилин тому Білокінь танцював з Колядою. Два танці поспіль.

— Хіба? Треба перевірити, — повернув голову дільничний і замислився. Микола Федорович глянув на виразний профіль міліціонера і пригадав його прізвисько, відоме на весь Обухів, причеплене саме за цю манеру застигати, повернувши голову, — Валет.

Покинувши Валета, завуч та секретарка поринули у радісний вир вальсу.

Непомітно летить час, глянув Данилюк на годинника — незабаром уже ранок. Мине якась година, навіть менше, і підуть його учні зустрічати світанок, прихопивши молодих вчителів.

Сам директор після випускного років уже з десять нікуди не ходив, віддаючи перевагу нетривалим, але теплим посиденькам з досвідченими колеґами за келишком вина. Він раптом подумав, що було б непогано, якби до них сьогодні приєдналася й Лариса Олегівна.

Натанцювавшись, заступник директора вийшов на ґанок покурити і знайшов там зосередженого лейтенанта.

— Ви маєте рацію: Білоконя там не було, — повідомив, наче бесіда і не припинялася, Козименко-Валет. — З тими трьома був Войтенко.

— Сподіваюся, — запалив сірника Микола Федорович, — ми сьогодні заради свята вибачимо їх?

— Якщо чесно, — погодився Валет, — що там та чвертка на чотирьох? Прикро не те, що вони випили, а те, що нам не можна.

— За півгодини вони підуть зустрічати світанок — і нам буде можна, — підморгнув завуч Ткаченко.

— А ви — що, не підете з учнями? — випнув нижню губу дільничний.

— А вони, власне, після одержання атестатів уже не учні, а дорослі громадяни, — зауважив Ткаченко.

— Тоді інша справа, — зрадів лейтенант.

Відчайдушне торохтіння двигуна відволікло чоловіків від розмови: повз школу вулицею стрімко летів мотоцикл, викидаючи поперед себе сильний промінь світла. Їздець у військовій формі низько схилився до керма. За мить мотоцикл віддалявся, підморгуючи червоним вогником.

— Теж служба, — глянув йому услід Валет.

— Чого б це йому так летіти серед ночі? — стривожився колишній парашутист Ткаченко.

— Може, наказ який важливий везе, — припустив Валет.

— Так є ж радіо та телефон…

— Не все можна по радіо, — авторитетно заявив міліціонер.

Молодь пішла зустрічати схід сонця, розпрощавшись із школою. Марічка з Настусею та хлопці: Петро Ролько та Олексій Білокінь — учотирьох видерлися на пагорб та зупинилися.

Ранок розмальовував сіре небо рожевими акварелями, роблячи його щомиті прозорішим та яскравішим. Сонце вже показало краєчок з-за обрію, коли донеслося слабке, майже нечутне відлуння далекого грому. А потім ще й ще.

— Десь злива? — здивовано оглядів небо Петро.